Читати книгу - "раКУРС"

class="book">— Справжні! Які стали на захист своєї землі не за гроші, а за ідею! Ми повинні залишатися собою до кінця! — з пафосом промовив Юрко.

— «До кінця» кажеш? — я невесело посміхнувся. — Доки куля такого ж, як я, не наздожене в розбірці командирів?

— Принаймні ми живемо з чистою совістю, — уже без особливого оптимізму сказав він. — Мені здається, що незабаром усе скінчиться й настане мир. Ось тоді й розберемося, хто чого вартий.

— Якщо доживемо, — додав я.

Еліна

Стояла неймовірна спека. До сьогодні було жарко, але природа, напевно, вирішила випробувати нас на міцність і послала на багатостраждальну землю Донбасу найспекотніші промені сонця. Зранку ми вирушили в рейд у бік Луганська, і вже тоді до розпеченого металу техніки було боляче доторкнутися. Мене взяли на завдання, і я разом із дівчатами-айдарівцями залізла в кузов «Уралу». Тенту на ньому лишилася тільки частина, пошматованого, побитого кулями й осколками, але все-таки хоча б трохи тіні він нам давав.

— Нічого, буде лопотіти над нами, мов вентилятор, — сказала я, поглянувши вгору.

Крізь діри в тенті видно небо, воно високе, глибоке й широке, як наші степи, і, якби не спека, усе було б добре. Колона техніки вишикувалася в один ряд і стала схожа на гігантську змію, що повзе серед моря золотавих соняхів. Заревли двигуни. Рев рознісся навсібіч, здіймаючи клуби пилюки, мов та гігантська змія розсерджено випустила із себе пил невдоволення.

Колона рухається то вниз, де степ ніби розрізали велетенським плугом і яри поросли кущами, то знову реве могутніше, підіймаючись угору. Обабіч дороги поле кукурудзи, яку не зібрали фермери, а вона вже починає сумно жовтіти, далі — знову соняхи. Вони веселі, радіють сонцю, бо його діти й не знають, чи зможуть зібрати їх люди, чи так і залишаться зимувати в полі, у холоді, покинуті всіма, забуті й непотрібні. І знову степи розляглися до самого краю, колишуться морем ковилу, пишаються під небесною синню.

Колона димить, пилюжить, нестерпно пече небесне світило. Хлопці кашляють і від душі матюкаються, аж поки їм не набридає, і вони мовчки вдивляються в навколишні краєвиди, час від часу голосно чхаючи. Навколо пшеничне поле. Колосся вже налилося, проситься в комбайни, а по його золотому тілу вирви від снарядів, як рани. Навіть мирним полям із врожаєм нема спокою — усе нагадує про війну. Стало менше пилу, бо колона пішла по асфальтованій дорозі. Обабіч дороги повсюди шматки покрученого металу, уламки від розірваних снарядів, частини арматури. Важкі «Урали», танки-важковаговики, БТРи, мирні мікроавтобуси та старі «Жигулі» вервечкою то спускаються донизу, то знову йдуть на підйом. Дорога здається нескінченною, завдовжки з життя. Скільки ми вже так рухаємося? Дві, три чи п’ять годин? Хлопці мовчать, уже не кашляють і не сиплють жартами. Розпечені тіла під сонцем спливають потом, він великими розпливчастими плямами розповзається спиною та пахвами, заливає очі. Хтось на машині попереду дістав мобільник, знімає відео для історії. За його прикладом юнак на БТРі, що позаду нас, повертає мобільник навсібіч, націлює камеру на нас, і ми, зморені, брудні, спітнілі, з червоними обличчями, вишкірюємо білі зуби, розтягнувши роти в усмішці, і махаємо йому руками.

Раптом запрацював ворожий снайпер, і майже одночасно злетів на ходу з БТРа хлопець із мобільником і пролунала команда: «На позиції!» Умить колона зупиняється, і ми вискакуємо в зеленку. Заторохтіли автомати, шквальний вогонь спрямовуємо хто куди, бо ніхто не знає, де засів той снайпер. Замовкають автомати, вслуховуємось у тишу — ворог уже не озивається. Підходимо до хлопця, який нещодавно нас знімав, я сідаю навшпиньки біля нього й бачу розірвані скривавлені груди.

— Усе! — кажу я.

Він був мертвий. Поруч із ним поранений у руку. Цей стискає зуби від болю й стиха стогне. Поки я надаю йому медичну допомогу, хтось питає, як звати вбитого. Ніхто не знає, тож хлопці дістають його документи, передають командирові. Загиблого забираємо із собою, щоб довезти до найближчого населеного пункту, де є лікарня.

Кілька хвилин відпочинку — і вже лунає команда «По машинах!». Знову заревла потужно техніка, рвонула вперед. Їдемо притихлі та пригнічені загибеллю молодого хлопця, нашого побратима.

Євген

Антон зателефонував і сповістив, що завтра приїжджає в Луганськ. Я був вільний, а ось чи зможе прийти на зустріч Юрко, не знав, тому одразу зв’язався з ним.

— До обіду буду вільний, — сказав він. — Тож зустрінемось усі разом. Ех, шкода, що не надовго, а то б ми загуляли!

— Хоча б на кілька годин зустрітися — і то добре, — сказав я.

Ми домовилися, що зранку Юрко підскочить до мене, і тоді разом будемо чекати Антона, бо не можна було покладатися на мобільний зв’язок, який час від часу зникав.

О дев’ятій годині ранку ми зустрілися. Як я скучив за малим рудим другом! Схопив його в обійми, плескаю по плечах, повторюю:

— Антоне! Невже це ти?!

— Та дай мені потискати цю руду тварюку! — каже Юрко. — А то дивись, так і роздавиш його!

Я відпускаю Антона, і він одразу потрапляє в Юркові обійми. Радіємо, як діти, тиснемо руки, плескаємо по плечах, ніби не бачилися цілу вічність. Коли трохи відпустили перші емоції, ідемо посидіти у сквері, де можна спокійно поговорити. Дорогою Антон встигає купити два літри пива та три одноразові стаканчики, і нарешті ми в тіні дерев, де можемо освіжитися прохолодним напоєм і вдосталь наговоритися.