Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

Макс відчував, що ще трохи, і він не витримає цієї напруги, яка дедалі міцніла. Що робити – він не знав, але розумів, що контролювати свої знетямлені емоції він не здатен, і чим далі – тим глибше заходитиме в глухий кут. Він чудово знає цей шлях, котрий неодмінно закінчується розривом стосунків. Так було щоразу.

Може, він сам у всьому винен? Своїм страхом і абсурдними помислами вистилає собі цю фатальну стезю? Кожна думка, як камінчик, вимощується у ній програмою Всесвіту, куди він же, власноруч, посилає сигнали? Але як таке можливо? Хіба страх втратити людину і шалене бажання бути поруч можуть зруйнувати?

Водночас Макс відчував, що пізно думати про причини й наслідки. Процес був невідворотним. І потрібне термінове перезавантаження системи, доки не стався збій. Доки він не наробив дурниць.

Макс того вечора знову таксував. На стоянці до нього підсіла жінка й замовила поїздку до залізничного вокзалу. Вона вийшла, не доїжджаючи до вокзалу, поряд зі сквером.

Неподалік стояв чоловік. Помітивши Максову автівку, він хутенько підійшов і попросився під’їхати до мікрорайону «Ювілейний». При собі мав невеличкий поношений портфелик. Та й сам виглядав якимсь поношеним і прим’ятим. Такі на таксі не їздять, а ходять пішки.

Та Максові що до того? Він виконує свою роботу. На клієнтів не звертає уваги, зазвичай пробігається лише поверхово-оцінливим поглядом, аби мати уявлення, хто сідатиме в його автівку.

Перші хвилини три їхали мовчки. Макс був занурений у власні думки. Чоловік нечутно сидів на задньому сидінні.

– Давно не був у Рівному, – добродушно озвався він м’яким тихим голосом. – Як тут ведеться?

– Та нічого, помаленьку, – байдуже відповів Макс, не глянувши на пасажира.

– Помаленьку… – задумливо повторив чоловік. – І що, нічого цікавого не відбувається?

– А що тут цікавого може відбуватися? Містечко ж невеличке, спокійне. Чи вам того не знати? – Макс нарешті глянув у дзеркало заднього огляду на чоловіка.

– Так-то воно так… Але коли я тут жив, було дуже навіть нічогенько, особливо в останні місяці. – Погляд чоловіка пожвавився, маленькі сірі очі збуджено забігали за подряпаними скельцями окулярів.

– І давно ви тут були востаннє?

– О, давненько! Десять років тому.

– Приїхали відвідати рідню?

– Можна й так сказати. Маю кілька справ у місті.

Макс лиш кивнув, бо не знайшов, що сказати у відповідь. Чоловік був йому нецікавим.

– Я чув, тут убили одну місцеву зірку, – знову повів розмову чоловік.

Максом пересмикнуло. Убивство місцевої зірки? Певно що він одразу ж збагнув, що йдеться про Катерину. Але про те, що це вбивство, знають, либонь, лише її вбивці і він, Макс. Ким би не був цей чоловік, але він точно причетний до цього. Макс нутром відчув небезпеку. Долоні його спітніли. Чудесно! Лише цього йому не вистачає тепер до повного комплекту проблем!

– Не розумію, про що ви, – перевівши подих і намагаючись зберігати самовладання, нарешті відповів він.

Однак чоловік незмигно й начебто зацікавлено дивився на Макса.

– Невже? Усі про це знають, а ви не розумієте, про що я? – так само тихо і приязно мовив він.

– А! – наче пригадавши, вдарив себе по лобі Макс. – То ви, мабуть, маєте на увазі нашу співачку, яка недавно покінчила з життям?

– Хіба вона покінчила з життям? Ви справді так думаєте? Вам не здається, що її могли вбити?

Макс ледве стримував свої розбурхані емоції. Чого цей чолов’яга причепився до нього? Він щось знає про їхню з Катериною ніч?

– Та ви що! Чого б я мав таке думати? Мені що до цього? – наче виправдовуючись, пробурмотів.

– Ви хочете сказати, що не знали її особисто? – допитувався далі чоловік.

– Шановний, що вам потрібно? – втрачаючи рештки терпіння, крізь зуби процідив Макс.

– Думаєш, ніхто не знає, що ти з нею переспав тієї ночі? – раптом перейшов на «ти» чоловік, щоправда, голос його лишався таким же добродушним і тихим.