Читати книгу - "Руденька"

250
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 88
Перейти на сторінку:
в лікарні моя перша «офіційно дозволена» доза нікотину дала мені величезну кількість позитивних емоцій, знизила мій білірубін і позбавила чергової біопсії… Річ не в сигареті… а в тому, що «мені дозволили» робити те, що можуть собі дозволити всі люди. Ще в лікарні Мара пообіцяла мені привезти новий гарний одяг, який можна буде безболісно надягнути на тіло… Вона наполягала на тому, щоб привезти легкі спортивні костюми до «вирішального дня»… А я тихо просила її зробити це, бо сумнівалася щодо того дня, який настане після «вирішального». Мара стала опорою і підтримкою для моєї мами, яка напевно божеволіла, і їй потрібна була людина, яка цього не допустить. Їхнє знайомство відбулося якось дивно: мамі потелефонував Він і сказав, що до нас у лікарню приїде жінка на ім’я Мара. Мама була впевнена, що Вони знайомі. Але, як згодом з’ясувалося, причиною їх випадкового знайомства по телефону виявилась я. Мара часто приїжджала до нас із мамою в лікарню: кидала всі свої справи, бізнес, родину… і годинами працювала над нашим не завжди оптимістичним настроєм. Я ніколи не забуду, як вона лаяла мене за численний пірсинг і наполягала на тому, щоб я позбулася його… Перед операцією Мара привезла нам у лікарню гарний каталог, на обкладинці якого красувалася назва одного всесвітньо відомого ювелірного бренду. Мара запропонувала мені вибрати один з виробів замість дешевої сережки в моєму носі. Я розсміялася… а незабаром мама розповіла мені, що Мара та її талановитий чоловік на ім’я Марек мають безпосереднє відношення до цього бренду. Я розсміялася ще більше…

Мара… неповторна… сильна… упевнена в собі і в нас… життєрадісна… приваблива… з вічним вогником сигарети в руках… Наш порятунок, підтримка, невичерпний оптимізм… Наш Друг і людина, котра «сіла з нами в один човен», який більше нагадував майже затонулий корабель.


Саме Мара відвозила нас до аеропорту. Професор Брольш все-таки відпустив мене додому… 17 серпня 2003 року… Він запевнив мене в тому, що я здорова, але попросив одразу летіти до нього в разі простуди…

– Ні, ну ти подивися на цього ненормального. – Мара сиділа за кермом свого «мерседеса» і як завжди курила.

Моє серце болісно тьохнуло. Якийсь божевільний на «BMW» вилетів з другорядної дороги… і трохи не врізався в нас. Я сиділа спереду, пристебнута… мама на задньому сидінні. Мара встигла вчасно зреагувати.

– Все гаразд, дівчинко? – поцікавилася вона, підкурюючи чергову сигарету.

– Начебто так… Ідіот якийсь, – я була налякана, – ти здорово зреагувала.

– Тільки цього ще бракувало – знов тобі потрапити до лікарні! – Мара злилася на придурка-водія з «BMW».

– Досить з нас лікарень. Летімо додому. – Я дивилася у вікно.

Ми попрощалися з Марою в аеропорту… Я розплакалася… Вони з мамою посміхалися крізь сльози. Мені було боляче розлучатися з людиною, яка за ці кілька тижнів стала для мене такою близькою, рідною і любою. Я знала, що скоро знову побачуся з Марою, але було страшенно сумно… На прощання ми з нею випили «американо» і викурили по червоному «Мальборо»… І… мені було страшно. Я не знала, що чекає мене в Дніпропетровську: мені не хотілося думати про реакцію своїх знайомих, друзів, бойфрендів… які напевно б мене не впізнали, зустрівши на вулиці. За останній місяць я схудла на двадцять шість кілограмів… моя вага була на десять кілограмів менша, ніж до мого «від’їзду». Маючи зріст 1,75 м, я важила сорок сім кілограмів. Замало навіть для прогулянок подіумом. Та дарма – я тішилася біло-блакитними, трохи завеликими «Skechers», які подарувала мені Мара перед від’їздом, бо в мене не було взуття…

P. S. Ми з мамою сіли у літак… Я думала тільки про дві речі: через кілька годин я побачу Його. Якихось кілька годин, і моя мрія здійсниться. І неважливо, що буде завтра. «Завтра» більше немає. Про що я ще думала, я розповім Йому в листі після нашої вечері у Празі.

Кінець липня 2003 року

О Небо, ветеран в одних обносках,

Ты служишь нам уже пять тысяч лет,

Лохмотья туч торчат из дыр сиротских,

Но Солнце – орден, знак твоих побед. [28]

Ґійом Аполлінер

Мені таки виповнилося вісімнадцять років. Калейдоскоп з відчуттів… Для мене все було вперше…


Ви знаєте, що сльози бувають карамелевими? Я знала, що таке смак карамелевих сліз. Це просто: досить було розвернути упаковку карамельного «Чупа-чупс»… піднести до губ… відчути на язику солодкий присмак… і подумати про те, що це моя Перша Улюблена Карамельна Цукерка… ця думка відразу викликала потік сліз, які щасливими струмочками стікали по моєму обличчю, торкалися губ, потім язика… змішувалися зі смаком легендарного «Чупа-чупс»… і ставали солонувато-карамелевими… Мої перші карамелеві сльози… Я бігла

1 ... 50 51 52 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руденька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Руденька"