Читати книгу - "Заборонені чари"

двічі не довелося. Підсунувши стільця, вона влаштувалася за столом і взялася до їжі. Кейт сів у крісло, закурив сигарету і став чекати.

Вгамувавши свій голод, Джейн нарешті сказала:

— Дякую, Кейте. Ти мене просто врятував. Я повечеряла десять годин тому.

— Тоді вся бляшанка твоя.

— А як же ти?

— Я не голодний, — відповів він. — А ввечері розділимо другу. У ґардеробній, серед старих речей, сховано ще один такий комплект, тож двійко днів ми точно протягнемо.

— А потім? — запитала Джейн, продовживши їсти.

Кейт посунувся вперед і струсив попіл у чорнильницю. Він уже переконався, що цим нічого не псує, бо чорнильниця слугувала лише окрасою — для письма Маріка користувалася кульковими ручками з їхнього світу.

— Отже, — заговорив Кейт, — міркуймо лоґічно. Насамперед, чи варто ховатися тут і чекати на появу Маріки? Гадаю, що ні. Звичайно, існує ймовірність, що найближчими днями вона завітає сюди через братів портал за деякими речами. Але на це покладатися не можна. Вже чотири місяці Маріка мешкає в Норвіку, тому все, що може їй знадобитися, тримає при собі.

— Якщо вона повернулася в цей світ, — зауважила Джейн, — їй буде потрібне тутешнє вбрання. І не тільки їй, а й Алісі.

— Потреба в одязі може виникнути не зразу. Зваж, що Маріка не якась провінційна шляхтянка, а сестра князя, земельного воєводи, і цей замок — не єдине її житло. Якщо вона повернулася до рідного світу, то оселилася в одному з родинних маєтків. А там, без сумніву, вона має свій ґардероб.

— І справді, — погодилася Джейн.

— Далі, — продовжував Кейт, — Марічин брат Стен зараз відсутній у своїх володіннях. З останніх підслуханих нами розмов Аліси та сера Генрі ми знаємо, що два місяці тому за місцевим часом він вирушив завойовувати імператорську корону. Гадаю, боротьба ще триває. Та навіть якщо він став імператором, то тепер сидить у столиці, Златоварі, а сюди навідується лише вряди-годи. Розраховувати на його появу найближчим часом було б занадто оптимістично.

— Отже, виходу в нас не залишається, — похмуро підсумувала Джейн. — Ми мусимо відкритися мешканцям замку і сподіватись на те, що незабаром Маріка або Стен одержать про нас звістку. В найближчому оточенні князя-Конора неодмінно мають бути інші Конори. І бодай одного з них він напевно залишив тут, щоб той тримав його в курсі всіх справ.

— Безумовно. Але це крайній і дуже небажаний вихід. До з’ясування всіх обставин нас точно кинуть за ґрати, а тебе ще й… з тобою може статись і щось гірше.

Джейн здригнулася і, миттю втративши апетит, відсунула вбік бляшанку з недоїденою шинкою.

— Ти пропонуєш вибратися з замку?

Кейт кивнув:

— Гадаю, варто спробувати. І що швидше, то краще. Якщо нас схоплять, тоді автоматично вступить у дію варіант з ув’язненням. Принаймні ми зчинимо багато галасу, і тим раніше Маріка та Стен почують про незвичайних крадіїв-чужоземців, що пробралися до їхніх покоїв. Особливо, коли ми вперто наполягатимемо, що добре знайомі з Марікою.

Джейн ненадовго задумалася, відтак кивнула:

— Добре, годиться. Припустімо, ми вибралися з замку. Що буде з нами далі? Ми не маємо місцевих грошей, наш одяг викличе підозри, з першого ж слова нас викриють, як чужинців. Не мине кількох годин — і нас заарештують.

— Не конче, — заперечив Кейт. — Це велике портове місто, а в кожному порту чужинці не дивина. В Середньовіччі ще не винайшли віз та паспортів, тож нас матимуть за тих, ким ми назвемося, поки не спіймають на брехні. Що ж до місцевого вбрання, то тут його вдосталь — і чоловічого, й жіночого. Ви з Марікою майже однакового зросту, у вас схожі фіґури, тому будь-яка її одіж підійде й тобі. А для себе я підшукаю щось із речей її брата. Якось я приміряв один з його камзолів — він вищий за мене й ширший у плечах, але не настільки, щоб його одяг висів на мені мішком. Головне для нас — потрапити до міста і, видавши себе за багатих чужоземців, улаштуватися в гарному готелі. А потім ми купимо собі все необхідне.

— За які гроші?

Кейт пильно подивився на Джейн.

— Ти що, сьогодні зовсім не спала?

— Ні, — відповіла вона. — Боялася проґавити тебе… А чого питаєш?

— Подивись довкруги. Де ми зараз? У покоях князевої сестри. А поруч — помешкання її брата.

Джейн зітхнула й закотила очі.

— Авжеж! Від переляку я геть отупіла.

— Швидше, тобі завадило виховання. Ти припустила можливість позичити вбрання, але підсвідомо придушила саму думку про відверту крадіжку. Мені також неприємно про це думати, але доводиться. У Марічиній ґардеробній зберігається багато коштовних прикрас — візьмемо найскромніші з них, найнепримітніші, без виражених ознак унікальності, їх ми зможемо видати за свої власні. А коли виплутаємося з цієї історії, то вибачимось перед Марікою й компенсуємо всі завдані їй збитки.

— Все одно ми дуже ризикуємо, — зауважила Джейн. — З’явитися в місті й почати продавати коштовності, щоб заплатити за перший же сніданок та кімнату в готелі… Боюся, це відразу приверне до нас увагу. Навіть у чужоземця має бути бодай трохи грошей — якщо не в місцевій валюті, то в своїй.

Нічого не відповівши, Кейт підвівся з крісла і вийшов з кабінету. За хвилю він повернувся з туго набитим шкіряним гаманцем.

— Це було в шафці біля ліжка, — пояснив він і, розкривши гаманця, висипав на стіл кілька срібних монет. — Вочевидь, Маріка тримала його біля себе, щоб винагороджувати прислугу. Сподіваюся, для початку цих грошей вистачить, а якщо доти нам не вдасться зв’язатися з Марікою, станемо продавати прикраси. Це вже не викличе підозр — у Середньовіччі нашого світу коштовності були найпоширенішою формою довготермінового