Читати книгу - "Багряний рейд"

— Перевірка. Треба пояснювати додатково?

Справді, питання дурні. Патруль має право вимагати документи будь у кого.

Розстебнувши кілька верхніх ґудзиків на своїй шинелі, Максим ковзнув рукою за викот. Дунай уже теж ліз по свої папери.

— Відставити, — мовив раптом капітан. — Пройдемо з нами, товариші. Там покажете.

Він показав загостреним підборіддям на станційне приміщення.

— Може, поясните тут?

— Лейтенанте, виконуйте наказ старшого за званням.

Солдати, ніби чекаючи саме цих слів як команди, синхронно скинули з плечей ремені гвинтівок.

Пальці капітана розстебнули кобуру.

Нічого хорошого… чорт забирай!

— Ми прямуємо в розташування нашої частини, — розправив плечі Коломієць. — Якщо нас арештовують…

— Ніхто вас не арештовує. — Капітан говорив рівно й спокійно. — Чому відразу — арештовані? Може, є на те причина?

— Товаришу капітан, що тут…

Дружно клацнули два затвори.

— Не загострюй, лейтенанте, — тепер капітан говорив тихо. — Кругом, кроком руш. І старшини це теж стосується.

Повертатися спиною до патруля не хотілося, та ситуація справді ставала дражливою. Намагаючись не дивитися на своїх, аби старший патруля не перехопив погляд і не зробив відповідних висновків, Максим рушив уперед, до будівлі. Поруч, майже крок у крок, ступав Дунай. Його напруга відчувалася фізично.

Так перед весняною грозою електризується повітря.

Потому, як вони зайшли всередину й переступили поріг кімнати чергового по станції, події побігли так швидко, що Коломієць втратив контроль, підхоплений виром, мов листок у бурю.

— Ви знайомі, — сказав капітан з-за їхніх спин.

Так, знайомі. Назустріч затриманим з ослона підвівся різноногий Мирон Чепіга. Слюсар сидів навпроти вікна, воно виходило на пристанційну площу, звідси ж чудово проглядався буфет, і питань у Коломійця вже не було. Зрозумів усе й Дунай, харкнув, густо сплюнув собі під ноги.

— Ти в мене зараз мордою все витреш.

Відразу по погрозі його вдарили ззаду, підбиваючи ноги. Капітан відступив, старався солдат, і коли Дунай, не втримавшись від несподіваного нападу, упав навколішки, дістав від нього ще й прикладом між лопаток. Максима не чіпали, на нього просто навели дула, а капітан, замахнувшись ногою, вдарив лежачого носаком, цілячись у лице.

— Отак, — сказав переможно, витягаючи пістолет із кобури. — Хто це?

Питання до Чепіги, той відповів миттєво, тицьнувши пальцем на Коломійця:

— Старший у них, товаришу Фомін. Називали Східняком.

— Як нам одразу пощастило, — гостролиций скривив кутик рота, зображаючи посмішку, хоч більше це нагадувало бридливу гримасу. — Скільки їх усього?

— Не рахував. Не бачив усіх, зі мною говорили ось вони, двоє. Та не менше десятка, треба було всіх розмістити.

— Скільки вас? — Фомін повернувся до Коломійця, пістолет не опускав. — Зброю на підлогу. Ну!

Максим зітхнув.

— Сука ти, Чепіга.

— З жінкою та двома дітьми! — випалив той. — Бач, які вони розумні! Тільки я мудріший, ясно? Ще тоді, навесні, як ваші в мене пересиділи, пішов, куди треба, і доповів! Покаявся! А мене похвалили! Молодець, Мироне Петровичу, чекай тепер на гостей!

— Буде, — обірвав його сповідь Фомін, зробив півкроку до Коломійця. — Нате вам очну ставку. Докладно поговоримо пізніше, є про що. А скільки вас — я й так дізнаюся скоро. Руки!

Грюкнули двері — зайшло ще двоє солдатів. Максим не рухався, руки теж не піднімав. Усе відбувалося не з ними, він лише глядач, дивиться збоку.

Спробував опиратися, коли крутили — дарма: схопили двоє, перетягнули до столу, вклали поверх. Спритні сильні руки знайшли гранату в кишені шинелі, з другої витягнули ТТ. Водночас інша пара роззброїла Дуная, перед тим один, нівроку кремезний, сів полоненому на голову. Фомін опустив пістолет, на лиці — вираз майстра, який добре впорався з роботою. Різноногий Чепіга сяяв, уже не виглядав калікою, обділеним життям, зараз на обличчі та в усій поставі читався тріумф переможця.

Капітан повернув зброю в кобуру, скрипнув ременями, поправив форменого кашкета, зняв непотрібну вже пов’язку старшого патруля з рукава, поклав на підвіконня, виплюнув:

— Узяти.

Ззовні долинула довга автоматна черга.

Відразу ляснуло кілька одиноких пістолетних пострілів — і знову заговорив автомат.

Коломієць, як і всі присутні тут, не розумів, хто стріляє й що взагалі коїться. Натомість майнуло одне: тепер.

— А-а-а-а! — заволав він на всю силу легенів, рвонувся, крутнувся вужем, вивертаючись із ослаблих на мить рук.

— Назад! — гаркнув Фомін.

Кому кричав — не ясно. Бо в той самий час, шарпонувшись, скинув із себе противника Дунай. Ще один рух, ось він уже на ногах.