Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

кинджала, вкинув до нього кількох скорпіонів. Тоді нахилив шолом, наче посудину, над животами обох жертв. Розлючені скорпіони засмикалися в теплих кишках. Жалили наосліп гострими жалами й метушилися серед крові. Жертви жили ще довго, не зводячи палаючих поглядів зі свого ката. XII
Бреслау, понеділок 16 липня 1934 року. Четверта година пополудні

Спека посилилася по обіді, але, на диво, ані Мокк, ані Анвальдт цього, здавалося, не відчували. Анвальдтові докучав біль у яснах, звідки годину тому дантист вирвав корінь. Обидва сиділи в управлінні поліції у своїх кабінетах. Та їх об’єднувало не лише місце: думки обох поглинула спільна справа. Вони знайшли убивцю, ним був Кемаль Еркін. Обидва підтвердили свої перші, ще інтуїтивні підозри, які виникли під упливом звичайної асоціації: скорпіон, витатуюваний на долоні турка, скоріпони в животі баронеси, убивця — турок. Цей висновок після Гартнерової експертизи встановив те, без чого будь-яке слідство було лише блуканням у пітьмі, а саме — мотив. Убиваючи Маріетту фон дер Мальтен, турок помстився за злочин, скоєний сім століть тому проти дітей ватажка секти єзидів Аль-Шаузі предком барона, хрестоносцем Ґотфрідом фон дер Мальтеном. Як казав Гартнер, заповіт про помсту переказували з покоління в покоління. Втім, поставали сумніви: чому помста здійснилася лише зараз, через сімсот років? Аби їх розвіяти й перетворити підозру на непохитну переконаність, треба було відповісти на запитання: чи був Еркін єзидом? На жаль, воно залишалося без відповіді доки про Еркіна не існувало іншої інформації, окрім прізвища, національності та белькотіння Товстого Конрада про те, що «він у нас вчиться». Це могло означати, що турок проходить у бреславському Гестапо щось на зразок стажування чи практики. Певним було одне: гаданого вбивцю треба схопити, використавши будь-які можливі засоби. І допитати. Так само з використанням будь-яких можливих засобів.

У цей момент спільні висновки обох поліцейських наштовхувалися на серйозну перешкоду: Гестапо стереже свої таємниці. З усією впевненістю Форстнер, звільнившись від «лещат» після смерті барона фон Кепперлінґа, не захоче співпрацювати з ненависним Мокком. Отож, здобуття інформації про Еркіна становило неабияку складність, не кажучи вже про встановлення його належності до таємних організацій та сект. Мокк навіть не намагався напружувати пам’ять, аби упевнитися, що він ніколи не зустрічав в управлінні поліції нікого схожого на Еркіна. Зрештою, у цьому не було нічого дивного. Колишній політичний відділ управління поліції, який містився в західному крилі будинку на Швайдніцер Штадтграбен 2/6, був територією, куди після падіння Пйонтека та звільнення Форстнера, Моккові щупальця не сягали. Цей відділ, віддавна заполонений гітлерівцями, після лютневого декрету Ґерінґа належав їм цілком офіційно, був незалежним і таємничим організмом, численні філіали якого розташовувалися в недоступних нікому ззовні віллах, винайнятих у фешенебельному районі Борек. Еркін міг працювати саме в такому особняку й лише час від часу бувати в «Коричневому Домі» на Нойдорф-штрасе. У давні часи Мокк звертався по інформацію просто до шефа конкретного відділу управління поліції. Тепер це стало абсолютно неможливим. Його запеклий ворог, шеф Гестапо Еріх Крауз, права рука зловісного начальника бреславського СС Удо фон Войрша, швидше признався б у своєму єврейському походженні, аніж навіть найневиннішій плітці дозволив би вийти поза межі свого відділу.

Здобуття даних про Еркіна і його подальший арешт були точкою, в якій розходилися схожі дотепер наміри Мокка й Анвальдта. Думки кримінального директора були спрямовані в бік шефа бреславського Абверу, Райнера фон Гарденбурґа, сподівання Анвальдта зосередилися навколо доктора Ґеорґа Маасса.

Пам’ятаючи про отриману сьогодні вранці пересторогу про те, що одна з телефоністок — коханка заступника Крауза, Дітмара Фебе, Мокк вийшов з будинку поліції й через Швайдніцер Штадтграбен попрямував до скверу біля універмагу Вертгайма. Задихаючись від спеки в заскленій телефонній будці, він набрав номер фон Гарденбурґа.

У цей час Анвальдт сновигав по будинку управління й намарне намагався відшукати шефа. Він утратив терпець і вирішив діяти на власний розсуд. Прочинив двері до кабінету кримінальних асистентів. Курт Смолож умить зрозумів його й вийшов у коридор.

— Смоложе, візьміть ще одну людину й поїдемо до Маасса. Може, і його посадимо в стоматологічне крісло.

І Мокк, і Анвальдт одночасно відчули, що спека стала просто-таки тропічною.

Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року. П’ята година пополудні

У помешканні Маасса панував страшенний розгардіяш. Анвальдт і Смолож, втомлені поспішним обшуком, сиділи у вітальні й важко відсапувались. Смолож щомиті підходив до вікна й дивився на п’яницю, що стояв, наче приклеєний до стіни будинку, глипаючи навколо на диво притомними очима. Маасс не з’являвся.

Анвальдт удивлявся в аркуш друкарського паперу з нотатками, зробленими від руки. Це було щось на зразок незакінченого плану звіту, два хаотичні речення. Угорі на аркуші було написано: «Ганна Шлоссарчик, Равич. Мати?» Нижче: «Слідство в Равичі. Детективові з фірми «Адольф Єндерко» сплачено 100 марок». Анвальдт не звертав уже уваги ні на спеку, ні на звуки піаніно, що долинали з горішнього помешкання, ні на затісну сорочку, що прилипла до тіла, ні навіть на біль у яснах після вирваного кореня. Він утупився в аркуш, розпачливо силкуючись пригадати, де йому зовсім недавно зустрічалося прізвище «Шлоссарчик». Глянув на Смоложа, котрий нервово переглядав чисті аркуші, що лежали на круглому полумиску, і раптом його осяяло: «Еврика!» Він пригадав, що бачив це прізвище, коли вчора перешукував досьє на слуг фон дер Мальтена. Полегшено зітхнув: Ганну Шлоссарчик не доведеться розшукувати, як Еркіна. Буркнув до себе:

— Про все дізнаюся у фірмі «Адольф Єндерко».

— Що? — Смолож обернувся від вікна.

— Ні, нічого, я просто міркував уголос.

Смолож підійшов до Анвальдта й зазирнув йому через плече. Уважно прочитавши Маассові нотатки, він вибухнув сміхом.

—