Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Чого ви так смієтеся?

— Кумедне прізвище Шлоссарчик.

— Де знаходиться цей Равич?

— У Польщі, кілометрів за п’ятдесят від Бреслау, відразу біля кордону.

Анвальдт зав’язав краватку, одяг капелюха й невдоволено глянув на свої запилюжені черевики.

— Смоложе, ви і ваш псевдоп’яниця будете по черзі сидіти в Маассовому помешканні, доки він не прийде. Щойно наш учений з’явиться, затримайте його, а тоді повідомте Мокка або мене.

Анвальдт обережно зачинив за собою двері. За хвилину повернувся і з цікавістю глянув на Смоложа:

— Скажіть-но, а чому вас так розсмішило прізвище Шлоссарчик?

Смолож трохи злічено посміхнувся:

— Воно мені здалося схожим на слово «шлоссер» — «слюсар». Ви лише подумайте: жінка на прізвище «слюсар». Ха-ха, що ж це за слюсар без ключа або відмички, ха-ха?..

Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року. Шоста година пополудні

Тайхеккер-парк за Головним вокзалом о цій порі вирував життям. У ньому шукали прохолоди подорожні, що чекали на пересадку в Бреслау, службовці з управління залізниці, які понаднормово працювали перед омріяною відпусткою в Цоппоті або Штральзунді, галасували діти біля кіосків з морозивом, на лавках сиділи служниці, розштовхуючи одна одну широкими гепами, напівлежали легкі хворі з поблизької лікарні Бетесда, диміли сигарами батьки сімейств, освіжившись у лазні під душем або вийшовши із прохолодної читальні на Тайхеккер-штрасе. Зараз їхні ліниві погляди проводжали повій, які неквапно проходжувалися алейками. Під церквою Спасителя безногий ветеран грав на кларнеті. Угледівши двох елегантно одягнених чоловіків середнього віку, він заграв якусь мелодію з оперетки, сподіваючись на щедру милостиню. Вони байдуже його проминули. До вух прохача долинув доволі високий упевнений голос:

— Гаразд, пане кримінальний директоре, ми перевіримо цього Еркіна.

Ветеран поправив табличку з написом «Помстимося за Верден» й припинив грати. Чоловіки сіли на лавці, звідки щойно підвелися двоє підлітків. Якусь мить обоє дивилися на озброєних саперними лопатками хлопців у коричневих сорочках. Коли ті пішли геть, чоловіки продовжили розмову. Жебрак нашорошив вуха. Фальцет надзвичайно елегантного високого чоловіка переплітався з басовитими відповідями нижчого кремезного співрозмовника у світлому костюмі. Геніальний слух ветерана легко вихоплював високі ноти, які пробивалися крізь вуличний галас. Відповіді баса губилися в гуркоті екіпажів, автомобілів та дзеленчанні трамваїв, що звертали на розі Садової та Борауер-штрасе.

— Якщо ви бажаєте, я довідаюся, чи наш розшукуваний говорить... Якою? Ага, гаразд... Курдською.

— ...

— Mein lieber Kriminaldirektor[42], іще наш незабутній кайзер Вільгельм називав Туреччину «своїм східним другом».

— ...

— Так, так. Військові контакти завжди були дуже жвавими. Ви тільки уявіть собі, мій батько був членом військової місії генерала фон дер Ґольца, який допоміг організувати, здається у вісімдесяті, сучасну турецьку армію. Потому до Туреччини тріумфально ввійшов Дойче Банк і побудував нову гілку Багдадської залізниці.

— ...

— Ми, німці, й зараз пам’ятаємо про те, що в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році духовний лідер мусульман оголосив «священну війну» проти наших ворогів. Воно й не дивно, що всі турецькі офіцери навчаються у нас. Я сам знав таких до війни, коли був у Берліні.

— ...

— А будьте певні. Не знаю коли, але цього Еркіна я вам напевне піднесу на таці.

— Немає за що, Herr Kriminaldirektor. Сподіваюся, колись і ви мені віддячите тим самим.

— ...

— До побачення у відомому нам обом приємному місці.

Ветеран перестав цікавитися двома чоловіками, що вже потискали одне одному руки. Він саме побачив, що до нього наближається група підпилих підлітків з гумовими палицями в руках. Коли вони проходили повз нього, безногий заграв «Horst-WesselLied»[43]. Та це нічого не дало. До подірявленого французькими кулями кашкета не впав жоден пфеніг.

У той же час на Фрайбурґер-штрасе 3 співвласник детективного агентства «Адольф Єндерко» Франц Губер раптом перестав бути недовірливим і вперто відмовлятися від співпраці. Він ураз утратив бажання роздивлятися поліційне посвідчення Анвальдта, не хотів більше дзвонити до управління поліції, щоб переконатися в тому, що Анвальдт — це саме Анвальдт, припинив розпитувати детектива про особовий склад кримінального відділу, про розташування вісімнадцятьох комісаріатів, що підпорядковувались бреславській кримінальній поліції. Франц Губер став раптом дуже чемним і запопадливим. Дивлячись у чорну дірочку дула, він вичерпно відповідав на всі запитання:

— Що потрібно було Маассові? Яке завдання він вам дав?

— Він дізнався від старого баронового швейцара про нешлюбну дитину, яку Олів’є фон дер Мальтен зробив якійсь покоївці. Єдина жінка, що працювала колись у барона, живе зараз у Польщі, у Равичі. Її звуть Ганна Шлоссарчик. Моє завдання полягало в тому, аби встановити, чи справді вона мала від барона дитину, і де ця дитина зараз.

— Ви були в Равичі особисто?

— Ні, я послав одного з моїх людей.

— І що?

— Він знайшов Ганну Шлоссарчик.

— Як ви переконали її, щоб вона все