Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

великі кошти». Відсьогодні, оголосив Бьорнем, усі теслярські роботи будуть виконувати лише ті працівники, яких найняли забудовники виставки. Діонові Джеральдіну він написав: «Чи не могли б ви звільнити всіх ваших теслярів?..»

До того моменту Бьорнем ставився до робітників із дивовижним на ті часи співчуттям і розумінням. Платив їм навіть за ті дні, коли вони лікувалися від хвороб чи травм, влаштував на території ярмарку для них спеціальну лікарню. Зробив для них помешкання на території парку, де всі отримували добрий харч тричі на день і спали в чистих ліжках і в теплі. Прінстонський професор політекономії Волтер Вікофф цілий рік промандрував країною серед дедалі численнішої армії безробітних, вдаючи некваліфікованого працівника, наймаючись у різних місцях. Занесло його й до Джексон-парку. «Під охороною вартових і високих парканів від небажаного контакту з довкіллям, великі гурти нас, здорових, міцних чоловіків, живуть і працюють у дивовижному штучному світі, — писав він. — Ніякі страшні картини злиднів не постають перед нашими очима, ніяка відчайдушна бідність у пошуках заробітку… Ми працюємо вісім годин на день у мирі, безпеці й повній переконаності, що отримаємо свою платню».

Але тепер із виставки звільняли людей, і то жахливо швидко. Прийшла зима, традиційний будівельний сезон добігав кінця. Боротьба за нечисленні доступні робочі місця ставала шаленою в міру того, як тисячі безробітних з усієї країни з сумним ярликом «хобо»[35] з’їжджалися до Чикаго, сподіваючись найнятися на будівництво виставки. Перед звільненими, розумів Бьорнем, поставав привид безпритульності та злиднів; на їхні сім’ї могла чекати голодна смерть.

Але передусім — виставка.

Відсутність відповіді Ейфелю й далі засмучувала Бьорнема. Пропозиції надходили одна від одної химерніші. Один прожектер пропонував звести вежу на 150 метрів вищу за Ейфелеву — лише з колод. Нагорі буде приміщення, де можна відпочити й попоїсти, — таке, як хатинка перших поселенців.

Якщо інженер, здатний перевершити Ейфеля, не знайдеться ближчим часом, розумів Бьорнем, просто не буде коли збудувати будь-що варте ярмарку. Треба якось мобілізувати американських інженерів. Така можливість з’явилася із запрошенням виголосити слово в «Клубі суботнього вечора»: група інженерів збиралася в ресторані в центрі міста обговорити складнощі будівництва ярмарку.

Як завжди, була вечеря з численних страв, вино, сигари, кава й коньяк. За одним столиком сидів тридцятитрирічний інженер із Піттсбурґа. Він керував компанією з експертизи сталі, котра мала контори в Нью-Йорку й Чикаго та вже уклала контракт із керівництвом виставки на сталь для будівель. Цей чоловік мав худе обличчя, чорне волосся і вуса, темні очі — люди такої зовнішності незабаром стануть типовими в тій сфері, яку саме почав викликати до життя Томас Едісон. Цей пан був «вельми симпатичною і товариською людиною із тонким почуттям гумору, — писали його партнери. — На будь-якому зібранні він опинявся в центрі уваги; він легко й невимушено говорив і був невичерпним джерелом пережитих і почутих цікавих історій».

Як і решта членів клубу, він очікував, що Бьорнем розповість про ті випробування, що постають, коли за дуже стислі терміни будується ціле місто. Але Бьорнем його здивував. Сказавши, що «американські архітектори вкрили себе славою», створивши такі чудові проекти для виставки, Бьорнем став докоряти американським цивільним інженерам тим, що ті не показали нічого настільки ж блискучого. Інженери, дорікав Бьорнем, «дали малий внесок або ж узагалі нічого не зробили, щоб витворити щось нове й показати всі можливості сучасної американської техніки».

Залою прокотилося щось ніби дрож: панам інженерам ці слова не сподобалися.

— Потрібна якась виразна, неповторна деталь, — продовжував Бьорнем, — щось таке, чиє місце на Всесвітній «Колумбівській» виставці відповідало б місцю Ейфелевої вежі на паризькій виставці.

Але хай це буде не вежа, додав він. Вежа — це не оригінально. Ейфель уже збудував вежу. «Просто величезність» — це теж іще не все.

— Слід збудувати щось новітнє, оригінальне, сміливе, єдине у своєму роді — якщо американські інженери хочуть виправдати свій престиж і репутацію.

Дехто з панів інженерів образився; інші визнали, що Бьорнем має рацію. Інженер із Піттсбурґа відчув, що «правдивість цих зауважень його глибоко зачепила».

Сидячи серед колег, він відчув «немов натхнення», у нього раптово виникла ідея. З’явилася вона не напівсформованим імпульсом, а в усіх подробицях. Він практично побачив, помацав її, почув, як вона підіймається до небес…

Часу було небагато, але він швидко накреслив свій проект і зміг переконати Бюджетний комітет виставки в реальності свого задуму, він був переконаний: виставка справді може перевершити Ейфеля. А коли його чекає те саме, що й творця славетної вежі, то своїм майбутнім він може не перейматися.

Мабуть, Бьорнем полегшив душу, отак звернувшись до всього «Клубу суботнього вечора» і відверто сварячи його членів за те, чого ті не зробили, — адже більшість ділових контактів, пов’язаних із виставкою, для нього ставали просто-таки вправами у стриманості, особливо розмови із членами численних комітетів ярмарку, кількість яких досі зростала. Оцей постійний вікторіанський менует фальшивої люб’язності забирав чимало часу. Йому було потрібно більше влади — не заради власної особи, а заради успіху справи. Якщо швидкість ухвалення рішень не збільшиться, розумів він, усе буде робитися з непоправним спізненням, а проте перешкоди росли та множилися. Скарбниця Виставкової компанії зменшувалася, і це додатково псувало її стосунки з Національною комісією; генеральний директор Девіс наполягав на тому, щоб нові федеральні гроші, виділені на ці справи, контролювала його комісія. А та, здається, щодня приростала новим департаментом, голові якого треба платити (Девіс, наприклад, призначив якогось відповідального за овець із платнею, еквівалентною сьогоднішнім 60 000 доларів на рік), і кожен із тих голів заявляв свої права на сферу впливу, яку Бьорнем вважав своєю.