Читати книгу - "Планета трьох сонць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Квартяни здивовано одсунулись від мене, ніби побоюючись, що я на них накинусь. Потім, мов за наказом, посідали і широко розплющеними очима вп’ялись у моє обличчя.
Я не міг стримати посмішку:
«А, людська мова вас вражає, - подумав я, — то що ж ви скажете про спів? «Серце красуні схильне до зради…» — заспівав я арію з «Ріголетто».
Вплив був не набагато більшим, аніж до того.
Я розлючено крикнув:
Пустіть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м’яко, проте досить-таки міцно схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий після чотириденного голодування.
Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнів.
Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що лежу на чомусь м’якому в абсолютній темряві.
«Мабуть, усе це мені тільки приснилось!» — промайнула в мене думка.
Я швидко ввімкнув прожектор і роздивився навколо. Я був один у невеликій шестигранній камері без вікон. За підстилку мені правили кілька товстих, пухких листків невідомого дерева.
Недалеко від мене лежала купка темно-синіх плодів та кам’яний посуд, яким я одразу ж зацікавився: мене мучила спрага.
В посудині була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освіжив губи і обережно покуштував. А потім напився досхочу.
Одразу ж по тому я відчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто міг би мені сказати, їстівні вони чи отруйні?
З годину я вагався, поки нарешті зважився.
«Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, ці плоди мене врятують…»
Я розломив один з них і довго розглядав його. Він мав м’якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.
«Нічого не вдієш, ризикну!» — подумав я і помалу з’їв увесь плід. Він був смачний.
Без роздумів я взявся за другий…
Незабаром до мене повернулася сила й здатність мислити.
«Очевидно, квартяни кинули мене до в’язниці як небезпечного ворога… — міркував я. — Або ж мене спіймали як незвичайного звіра, якого будуть спостерігати…»
Я одсунув завісу, що закривала вхід до печери, і визирнув назовні, щоб дізнатись, чи стережуть мене.
Там не було нікого. Дуже зручний момент для втечі.
Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.
У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.
Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам’яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з’їла кілька солодких плодів.
Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.
Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.
Мабуть, усі вирушили в якусь експедицію… — здогадувалась Алена. — Поспішаймо, поки не повернулись.
Нарешті ми потрапили до широкого коридору, який зміївся через усі печери. Я вже радів, гадаючи, що це й є головний вихід з лабіринту, коли це перед нами почувся стукіт. Ми сповільнили кроки і з хвилину прислухались. Потім, наблизившись до повороту, зазирнули за ріг. Коридор вів до величезного кам’яного храму.
Повернімось, — прошепотів я.
Алена не погодилась:
До в’язниці повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь інший хід.
Ми зайшли до храму та й стали мов укопані.
Біля однієї стінки працювали квартянські скульптори й художники, а на протилежній вже сяяли нові барельєфи й настінні картини.
Художники працювали з таким запалом, що навіть не помітили нас… Погляньте уважніше на їхні твори, друзі! Безперечно, ви будете так само здивовані, як і ми, — посміхнувся Северсон.
На проекційному полотні з’явився великий, розкішний рельєф.
Наша «Стріла»! — вигукнула Молодінова. — Поруч неї три постаті… Хто ж це може бути?
Потерпіть, зараз ітиме крупний план.
Навратіл…
Фратєв…
Молодінова… — пролунало майже в один голос.
Саме так, — погодився Северсон. — І хоч ваші профілі, друзі, трохи спотворені, ми також упізнали вас із першого погляду.
На наступному знімку був рельєф із загадковим Селищем Невидимих. На подвір’ї селища було зображено багато постатей у скафандрах.
Це надзвичайно! — захоплювався Фратєв. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжній промисловий центр!
Цілком можливо, — погодився Навратіл. — Однак що означають оті величезні спіралі на півкулі?
Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з літака поблизу «Нової Волги». Те ж підтверджують і піраміди з кулями на вершинах. А втім, Нова Волга на рельєфі зображена також, — Алена 182
привернула увагу вчених до хвилястих ліній. — Погляньте сюди… І сюди… — додала вона з посмішкою.
Цього не може бути! — вигукнув вражений Навратіл, глянувши на дивний літак, що сидів на кам’яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже ні на один з наших допоміжних літаків. І люди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Планета трьох сонць», після закриття браузера.