Читати книгу - "Планета трьох сонць"

в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не відвідували, та й скафандри мають зовсім не таку форму, як наші…

Так, квартяни увічнили таємницю, якої ми ще не розкрили, — погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, які перебувають на такому ж щаблі розвитку, як і ми.

Чудесно! Дивовижно! В усякому разі, вони нам допоможуть відремонтувати «Промінь», і ми незабаром скажемо Кварті «прощавай», — бурхливо виявляв свою радість Фратєв. — Тисяча громів з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом відвідати сусідню планету?

Навратіл знизав плечима:

Не знаю. «Дочекайся часу, як гусак квасу!» — посміхнувся він. — Завтра подивимось на це селище зблизька, тоді й дізнаємося про все. А Кварту дослідимо ще раз, ґрунтовніше.

Северсон продовжував свою розповідь:

Нас зацікавили інструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художників, що вирубували новий рельєф.

Їхні долота мали досконалу форму, — хоч і не таку, як наші, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнім доказом того, що на Кварті десь існує металургійний завод або щось схоже.

Деякий час ми спостерігали роботу квартян, а потім тихенько прослизнули в бічний тунель.

На нашу радість, через кілька поворотів блимнуло світло в печері, і незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у підземний лабіринт. Із трьох боків він був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерів.

Ми пролізли через вузьку щілину в загорожі й зітхнули з полегкістю.

Ми були вільні. На небі сяяли всі три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкі хвилини перебування у темному підземеллі.

За нами — прямовисна стіна, перед нами — праліс.

Ми вирішили піти вздовж стіни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної ріки якнайшвидше.

Правда, шлях понад стіною теж був нелегкий, та все ж після двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жуля Верна з гігантськими ліліями.

Недалеко від лілій на хвилях спокійно гойдалась наша «Стріла». А біля берега в гирлі Червоної ріки у вирі кружляв наш човен. Мабуть, там, у печері, я його просто погано прив’язав…

Розділ XIX Загадкові будови

Доктор Заяц прибіг додому засапаний:

Отже, любі мої, полетите разом зі мною! — радісно вигукнув він з дверей. — Мати працюватиме на атомній електростанції, Юрко буде помічником у кабіні керування. А я — призначений командиром «Електрона»…

Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчі можна було прочитати цілу гаму почуттів: і гордість за чоловіка, і радість з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедиції, що вирушить у далекі зоряні світи, і деякий неспокій, і жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тільки почуттям невимовної радості, відповів басом:

Дякую, тату!

Ні, це вже не той хлопчина з солом’яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Після закінчення одинадцятирічки він вступив до вищої астронавігаційної школи, щоб стати пілотом міжпланетного корабля. І ось його мрії здійснились, — здійснились швидше, ніж він сподівався.

Коли Юрко слідом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Місяць, він уже добре знав усе з книжок і розповідей. Здавалось, його вже ніщо не може здивувати. І все ж перший політ у міжпланетний простір був для нього суцільним хвилюванням.

Його приголомшив вигляд Землі, яка все віддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий імлою глобус, що вільно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.

Однак найсильніше враження справив на нього місячний пейзаж та майже двокілометрові зорельоти, які велично зводились над аеродромом у кратері Тіхо. Юрко знав до дрібниць будову та функції всіх апаратів зоряних кораблів, та все ж, коли став віч-на- віч із творінням людського розуму, йому зробилось навіть якось моторошно.

Обидва велетні стартували одночасно. Місячний пейзаж під ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрібними кратерами на її поверхні.

По кількох годинах польоту кораблі наблизились один до одного і з’єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосередній контакт екіпажів.

Земля і Місяць зникли у зоряному небі.

Сонце перетворилось на яскраву зорю.

***

Скільки разів казав я тобі, а ти все не хотів вірити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гарді на небо, в якому плив вертоліт. — Вони помітили нас тоді випадково, а тепер прилетіли спеціально. Втікаймо та сховаємось глибше в джунглі.

Краус не міг відірвати погляду від вертольота:

Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Мені цікаво, що вони робитимуть у Селищі Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що і з Грубером?.. — Краус здригнувся.

Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навіть не поховали його…

Нехай вони його поховають. Мене туди тепер ніхто й калачем не заманить. А втім, невидимі, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?

Вертоліт повільно спускався, аж поки нарешті приземлився. На подвір’я загадкового селища вийшли Навратіл, Ватсон і Мадараш. Северсона з Аленою було видно крізь вікна машини.