Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

їх жуємо і відчуваємо смак, вони насичують лише на коротку мить. Справжньої ситості не дають. Однак було би небезпечно харчуватись тільки чарами, тому в моєму мішку завжди є трошки справжньої їжі. От стілечки, щоб ми не померли з голоду. Так що медовий щільник — це для нас багатство!

Панянка зауважила, ще й таке: що ближче вони підходили до гір, то більше змінювалась постать Опікунки. Майже щогодини спина її рівнішала, погляд яснішав, а з обличчя зникали зморшки.

— А скільки тобі насправді років? — спитала замислено. — Хоча на це питання, певно, немає відповіді?

— Немає. Чарівниці не мають віку. Їхнє тіло зношується, як всі інші тіла, але набагато повільніше за тіло звичайної людини. Однак їхня пам’ять і розум бездонні, ніяк не обмежені часом і не старіють ніколи.

— Тоді що робить Чарівниця, коли її тіло все-таки остаточно постаріє і врешті має померти? — нетерпляче допитувалась Панянка.

— Значно раніше, ніж це має статись, кожна з нас знаходить ученицю, обдаровану магічними здібностями. Звісно, вона має дати згоду на те, що обирає долю Чарівниці. Бо ж не кожна дівчина прагне такого життя, хоча й воно у кілька разів довше. Адже це дуже самотнє життя, пам’ятай. У жодної з нас немає чоловіка, дітей, родини. Жодна не має права полюбити лише одну людину чи іншу істоту. Ми маємо любити всіх однаково й однаково наділяти своїми дарами. А якщо ми любимо всіх, нас не любить ніхто. Люди хочуть, щоб чиясь любов належала лише їм і тільки тоді відповідають на неї взаємністю.

— Себто тоді, коли настає смерть твого тіла, твоя душа і розум входять у тіло молодої дівчини? — здивувалась Панянка, а в її очах промайнула тривога і водночас вдоволення.

— Так. Моє тіло вмирає довго, холоне поволі, а все холодніші руки тримають живі теплі долоні обраної дівчини. Ми так довго й пильно дивимось в очі одна одній, поки нарешті у мить повної смерті мого тіла я стаю нею. І тоді її очі, якого би кольору вони не були, стають сірими. Моє мертве тіло, що живе у середньому триста років, в одну мить розсипається на порох і зникає, бо вітер розвіває його по світі. Якісь часточки потрапляють до людських осель, часом потрапляють порошинкою комусь в очі. Якщо це дівчинка, порошинка проростає у ній, стаючи зародком майбутніх магічних обдарувань. Але це трапляється вкрай рідко. Тому знайти талановиту ученицю-наступницю дуже важко, а деколи й зовсім неможливо. Тоді Чарівниця по-справжньому вмирає, а разом з нею безповоротно зникають усі її знання й магічні таланти. А ці знання й таланти не однакові у всіх Сестер, вони завжди чимось відрізняються.

Панянка з розумінням усміхнулась:

— …розумію. Ви цілий час мене обманювали. Але як бачу, твоєму тілу ще далеко до трьохсот років? Може, ти зарано вибрала мене на свою наступницю?

Чарівниця розсміялась.

— Ні, я не вибрала тебе для себе. Так само, як і жодна з моїх Сестер, які, до речі, по черзі тобою опікувались! Запевняю тебе, що у кожної з нас ще є щонайменше сто років на пошуки наступниці!

— А як же тоді я?… Коли я довідаюсь, навіщо вам потрібна?

— Для того, щоб дещо сповнилось, — буркнула Чарівниця і прискорила ходу. Панянка знала, що тепер не дізнається ані слова більше.

Краєвид тим часом ставав усе дивовижніший у своїй суворій природній красі, яку не порушувала рука людини. Не порушувала?.. Панянка прибувала сюди вже втретє. Спершу вона була семирічним Дитям, потім тринадцятилітньою Дівчинкою і нарешті, Панянкою. Зараз їй було шістнадцять. Але очі Панянки вже не були очима Дитини чи Дівчинки і бачили більше. Країну Високих Гір вона сприймала тепер інакше. Несподівано Панянка відкрила, що у цих диких краях все-таки помітні сліди прадавньої діяльності людини. Те, що свого часу видавалося їй просто каменями, хаотично зваленими один на одного, сьогодні в її очах виглядало як руїни. Ще можна було побачити рештки округлої вежі, обриси широких сходів, сліди від фундаментів якогось величезного, надзвичайно просторого приміщення, яке висока самотня скеля буцім розділила навпіл.

…отже, це тут, високо в Горах, колись давним-давно стояла якась будівля. Дивна будівля, певно, не звичайна людська оселя, оскільки чиїсь руки спорудили її віддалік від людей, лугів, пасовиськ та полів зі збіжжям. А тепер це тільки руїни. Ні… не тільки. Панянка відчуває, що ці руїни — це не звичайне звалище каменів, що ця чудна будівля і досі живе, хоча вона цілком знищена, а у формі цього життя є щось незбагненне. Вона дихає якимось сильним, майже зимовим холодом і водночас буйними, палкими вічно живими пристрастями, які чаяться десь, глибоко сховані.

— Мабуть, тут був храм, — голосно каже Панянка, а луна їй відповідає:

— Тут і є храм.

Ні, не луна. Це висока зріла жінка зі смаглявим обличчям і сірими, майже сталевими очима. На ній такий самий бурий жебрацький плащ, як і на Третій Чарівниці, й виглядає вона майже так само, як її сестра. Вона є її Сестрою.

— Вітаю Тебе, дорога Четверта Сестро! — каже Третя з явною радістю. — Ти жива, здорова, у людському тілі. Як це добре!

— Мені не довелося ставати птахом, хоча дійшла до мене сумна звістка, що наша Друга Сестра, прагнучи рятувати цю істоту, позбавила себе цього безцінного дару, перетворившись на орла, — мовила Четверта Чарівниця. — Але тебе, дорога Сестро, бачу такою, якою завжди хотіла би бачити. А це, виходить, моя вихованка…

— Так, це я, Панянка, — каже та зверхньо, хоча сама не знає, чому.

— Ти вже не Панянка. Ти Дівчина, — поправляє її спокійно Чарівниця. А зверхності вона немовби й не помітила.

— А