Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

яке моє ім’я? — хутко питає Дівчина. — Адже кожна людська істота у Великому Королівстві носить якесь ім’я! Імена мають Загарбники, ба, імена мають пси й коти, якщо вже вони прибились до людей. Чи не пора і мені врешті дізнатись своє ім’я? Дитя… Панянка… Тепер Дівчина. Мені вже це набридло!

— Ти дізнаєшся своє ім’я за рік, — спокійно відповідає Четверта Чарівниця. — Коли заслужиш на нього.

— Ну, то йдіть собі туди, у ті похмурі руїни й обговорюйте мене! Обмовляйте! Бо ви завжди це робите! Бурмочете без кінця-краю свої таємниці, дивитесь на мене підозріливо, а у ваших очах видно то гнів, то підозри, то розчарування! — розкричалась Дівчина. Як тільки її назвали Дівчиною, вона раптом відчула себе дорослішою, впевненішою і розгніваною, просто лютою через оту кляту таємницю, якої жодна з Чарівниць не хотіла їй відкрити. Її ім’я? Її майбутня Доля, якщо вона не має бути їхньою Наступницею? Слова Пісні Єдиної? І врешті, чому саме вони цілий час займалися нею, як власною дочкою.

— У наших очах видно не підозри, а смуток, коли ти так поводишся, — шепнула Четверта Чарівниця.

— Не знаю, чия це провина, може, і моя? — зітхнула стурбовано Третя Чарівниця. — А може, і Першої, і Другої, і моя? Або вона вже така є, і жодна з нас не помилилася. Просто це Доля наклала свій відбиток на її характер?

Дівчина перелякалася. Гнів Чарівниць вона прийняла би з піднятим чолом. А їхній смуток її гнітив.

— Вибачте, — прошепотіла. — Порозмовляйте собі спокійно, а я походжу по цих дивних руїнах…

Дві високі постаті у бурих довгих плащах дивились їй услід з глибокою тривогою у сірих прозорих очах.

Розділ 17

Коли Третя Чарівниця прощалася зі своєю вихованкою, у її сірих очах, так само, як в очах двох її попередниць, промайнуло на мить щось схоже на образу, коли та, не оглядаючись, пішла собі зі своєю новою Опікункою вузькою стежкою серед каміння. Третя Чарівниця ще довго проводила поглядом струнку, майже хлопчачу фігурку колишньої Панянки. Панянка ж — сьогодні вже Дівчина — йшла швидким, бадьорим кроком поруч із Четвертою Чарівницею, стежачи скоса за виразом її обличчя. Однак нічого не могла на ньому прочитати. Трохи прикро їй було те, що хоча й намагалась справити якнайкраще, якнайвигідніше враження, вочевидь, це не вдалося. Обличчя нової Опікунки було спокійне, але похмуре.

— Ви згадували, що ці руїни — Храм? — обірвала вона врешті неприємну затяжну мовчанку.

— Колишній Великий Храм, до якого вирушали двічі на рік мешканці з усього Королівства: на свято Весни, що випадало приблизно у ці дні, що зараз, й у Переддень Зимового Сну, — пояснила Четверта Чарівниця. — На чолі процесії, що вирушала зі столиці королівства, Арджани, йшла ціла королівська родина. Храм був такий же величезний, як високі скелисті вершини гір, що оточували його. Збудували його також із велетенських скальних брил, скріплених глиною. Всередині він був дуже скромний: не висіли в ньому святі зображення, не стояли святі скульптури, підлога не була встелена килимами, не блищало тут золото, срібло й коштовні камені. Храм був лише скелею і глиною — тим, чим наділила його Мати-Природа. Але попри це, а може, саме тому, він був святіший за всі найбагатші храми Великого Королівства разом узяті. Адже зведені з величезних брил стіни оточували Святе Місце…

— …коли так, то навіть якщо стіни й дах зникли, Святе Місце залишилось? — хитро зауважила Дівчина. — Будівлі можуть зникати, але не Святі Місця — якщо вони справді святі!

— Святе Місце не зникло, воно заховане, — відповіла Чарівниця. — Адже цей Храм зруйнували не час, вітер, дощі чи сніги, а землетрус.

— Землетрус? — здивовано вигукнула вихованка.

— Так. Сімсот сімдесят п’ять років тому Урґх І завоював цю країну і лише тоді довідався про Великий Храм високо в горах, всередині якого сховане Святе Місце, що було серцем Великого Королівства та знаряддям його влади…

— Знаряддям його влади? — перепитала Дівчина, нічого не розуміючи.

— Так. Бачиш, Святим Місцем був Святий Камінь, на який ставали нові королівські сини, щоб Камінь міг вирішити, хто з них гідний бути наступним володарем…

— То це тут був Святий Камінь! — повторила Дівчина, вкрай схвильована. — Був і його немає?!

— Урґх І, нищачи Велике Королівство, прагнув знищити також його серце й дух, себто Великий Храм. Війська Загарбників у жадобі нищення й грабежу кинулись у Високі Гори. Так, вони прагнули грабувати, бо ж їм не могло спасти на думку, що Великий Храм може бути лише каменем, скалою, землею і глиною. А вони розраховували на багату здобич. Отож вояки Урґха наввипередки помчали у той бік, який вказали їм зрадники, що завжди знаходяться у будь-якій завойованій державі. Їм видавалося, що немає нічого простішого, ніж здобути Великий Храм, який ніхто не захищав. Однак виявилося, що це була єдина програна битва Урґха, хоча його ворогом було не військо, а сама Мати-Природа. Коні й вояки Урґха звикли не до гір, а до степових рівнин. Поки вони добрались до Храму, чимала частина війська мусила повернутись. Більшість коней кульгала, одні загарбники позривались у провалля, інших повбивали там, де вони стояли, велетенські брили, що невідомо чому зсунулися з місця. Військо Урґха, що з галасом увірвалося у Високі Гори, сном і духом про це не відаючи, розбудило Злі Гірські Луни. Їм не сподобалися загарбники, тож вони змовились проти них і взялися страшити їх своїми голосами. Коли врешті досі численне (хоча й ряди його поріділи) військо Урґха добралося до Храму, раптом почувся могутній глухий гул — і земля задрижала у вояків під ногами. Там, де досі була рівна дорога, розверзалися провалля, куди перелякані вершники