Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

Чорна стрічка шосе вела на захід. Дзвінко лунали їхні кроки. Майя десь назбирала великий букет квітів.

— Ти любиш квіти? — спитав Аарне, аби щось сказати.

— Не завжди. Але сьогодні люблю.

Аарне відчув, як клубок підступив йому до горла, глянув на поля, над якими вже здіймався легкий туман.

Майя йшла мовчки. Обличчя незворушне. Нарешті вона, не підводячи голови, спитала:

— Послухай… Ти… любиш мене?

Аарне помовчав.

— Майю…

— Любиш… скажи?

— Так, — буркнув хлопець і зненавидів себе. — Віриш? — спитав він і обняв Майю за плечі. Квіти впали на асфальт. Він хотів підняти їх, але Майя байдуже сказала:

— Не треба. Я не забобонна. Ходім.

Машини світили фарами. Край шосе стояв стовп з написом: «До Тарту 9 км». Вони йшли мовчки і не знали, про що говорити.

Почав Аарне:

— Майю, ми були дуже дурні і…

Дівчина стала і зненацька побігла назад по шосе. Аарне, здивований, зупинився, покликав її, але дівчина не почула. Аарне повільно пішов слідом за нею, потім не витримав — теж кинувся бігти. І враз побачив, що Майя збирає квіти. «Все-таки вона сприйняла це символічно», — подумав Аарне. І тут же почув за спиною гуркіт машин. Од міста наближалась автоколона. Перша мін шина засигналила, але не зменшила швидкості. Майя не звернула на неї ніякої уваги.

— Майю! Тікай! — закричав Аарне. Він підбіг до дівчини. — Відійди! Чуєш!

Майя не зважала на його слова. Машина наближалась. «Смерть», — промайнуло в голові Аарне. Він сильно штовхнув Майю, дівчина впала у канаву. Машина промчала мимо. На Аарне повіяло вітром і смородом бензину? Друга машина. Третя. Четверта. А потім усе стихло. Майя повільно підвелась і поправила сукню. Волоссі їй розкуйовдилося.

— Навіщо ти це зробила? — спитав Аарне. І тільки тепер збагнув, чому дівчина побігла.

«До Тарту 3 км». Ніч. Тиша.

— Я все розумію, — сказала дівчина. — Чому ти одразу мені не сказав? Навіщо обманював?

Аарне мовчав.

— Навіщо ти обманював цілий рік? Бавився, наче лялькою?

— Ти не смієш так казати! Я не обманював. Як я міг тобі сказати те, чого й сам не знав?

Майя не слухала.

— Ти віднімаєш у мене все. — Вона схлипнула. — Я не вірю більше людям. Я більше нікому не вірю.

— У мене більше нічого не лишилося. Нічогісінько.!

— А мистецтво? — спитав Аарне.

Майя нічого не відповіла. Тільки вже біля самого міста вона прошепотіла:

— Я не вступатиму до художньої школи.

— От бачиш, — дорікнув Аарне. — Тепер бачиш. — Це було все, що він міг сказати.

Я піду в цей бік, ти — в інший, і ми ні разу не оглянемося. Ніч пливе між будинками, і чутно тільки наші кроки, що поволі стихають. Коли я зрештою обернусь, нікого вже не буде, тільки від залізниці насуватиметься біла хмара пари, яка віялом розкинеться над містом. Все скінчиться. Останній автобус повезе мене, і кондуктор простягне руку по гроші за квиток.

Аарне дістався додому об одинадцятій годині. Тітонька Іда ще не спала. Аарне зачинив двері і притулився до стіни. Він намагався згадати, як розійшлися з Майєю, і не міг. Все розпливалося, наче в сірому тумані. Він пішов на кухню. Надворі було видно, і Аарне не вмикав електрики. Він намацав кухоль і підійшов до відра. І тоді сталося щось несподіване. У темній кухні щось загриміло, забулькала вода. Це тривало кілька секунд, потім усе стихло, тільки щось іще дзюркотіло… Аарне боявся поворухнутися. Нарешті пішов до вмикача і тоді відчув під ногами щось мокре.

Лампочка засвітилась, і перед очима постала сумна картина: відро перекинулось, вода залила майже всю підлогу. Разом з відром упала планка, на якій сохли панчохи.

За дверима почулися кроки тітоньки Іди. Вона увійшла, глянула на все, але не сказала й слова. Мовчки переступила калюжу, грубо відштовхнула Аарне, кинула на батарею мокрі панчохи і потяглася за відром, але воно закотилося в куток.

Аарне хотів допомогти.

— Геть звідси! — зарепетувала тітонька. Вона зробила ще одне зусилля, щоб дотягнутися до відра, але не змогла і впала коліньми у воду. Враз вона глянула вгору. В погляді Аарне, певно, було щось таке, що тітонька Іда з несамовитою злістю крикнула:

— А-а, так ти ще й насміхаєшся? Аарне одвернувся. Тітонька підвелася і витягнула з-під плити велику ганчірку. Вона важко нахилялася, щоб зібрати воду, але не могла нічого зробити.

— Дозволь, я допоможу. Я винен…

— Геть звідси, — крізь зуби процідила тітонька. Аарне вхопився за ганчірку і потягнув до себе. Тітонька рвонула ганчірку назад. Побачивши її очі, Аарне відпустив ганчірку.

— Що ти хочеш? — спитала тітонька зовсім тихо.

— Допомогти!

— Ти знущаєшся з мене?! — Тітонька