Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

його руки набагато краще орудували ломом. Ми, діти, його не любили, може, тому, що він був одноокий. Через те ми й прозвали його Еноком, що нашою говіркою означає «одноокий». У погляді його завше було щось колюче, немов він насилу стримував лють; достоту підступний бик. Часом на нього нападав шал, і він збивав з ніг кожного, хто траплявся під руку. Енок не любив битися з одним супротивником, робив тільки виняток для своєї дружини і лупцював її, як навіжений, кожної суботи, тоді разом з манатками викидав на вулицю.

Дружина його — маленька непоказна жінка — завше була обдерта, заплакана й затуркана. Колись, дівчиною, вона була вродлива; ще й досі на її понівеченому побоями та викидками тілі залишилися сліди давньої вроди й обличчя зберегло дівочу знаду, тільки сповнені гіркоти вуста були міцно стулені й очі ніби скам’яніли. Вона ніколи не скаржилася й не бігала до сусідок шукати розради в чужому лихові, а мовчки терпіла свою біду. Коли хтось її жалів, вона тільки всміхалася, не розуміючи чужого спочуття. Вона кохала свого диявола-чоловіка і вважала, що повинна мовчки нести свій хрест.

То була нещасна жінка, і люди жаліли її. Хоч тоді розлучення вважали за ганьбу, її намовляли кинути чоловіка. Вона, як звикле, відмовчувалася, тоді люди самі взялися їй помагати: притягли чоловіка до суду за жорстокі побої. Коли ж її викликали свідчити проти Енока, вона стала боронити його, заперечувала, що її бито, хоч майже завше ходила в синцях.

Тайкома від чоловіка вона вступила до секти методистів.

Коли Енок довідався про це, то налупцював її, хоч того дня був цілком тверезий, а опісля бив її щоразу, як вона поверталася з моління додому або щось у хаті нагадувало йому, що вона «віддалася сатані». Сам Енок не ходив до церкви, але за єдино правдиву носительку релігії вважав визнану від бога й людей церкву. Решта все — то були підступи сатани, і Енок чесно виконував свій обов’язок, намагаючись вибити з дружини нечисту силу.

Я вже довідався про долю багатьох давніх своїх знайомих, але що ж сталося з цим подружжям? Може, Енок закатував жінку до смерті, а сам спився? Чи, може, жахлива суміш із крові й горілки, що текла в Енокових жилах, довела його до в’язниці? Мене найбільше журила тяжка доля його дружини: вона, мабуть, випила повний ківш лиха, та чим усе скінчилося? Я був майже певен, що їх обох уже немає живих, що щось з ними сталося. Я повільно рушив додому, щоб розпитатися про них своїх господарів.

Вечоріло, і на березі лишилося небагато людей. Я подався навпростець через кручі. Серед ялівцевих заростів віддалік стояла чепурна хатина, й сонце золотило їй шибки. Перед хатиною ріс невеличкий квітничок. За мого дитинства тут не було ні хатів, ані оброблених грядок, самий тільки голий камінь та ялівець. Отже, це одна з безлічі хатин, збудованих на пустищі невтомними руками людськими, — до певної міри вони притаманні Данії останніх десятиріч і свідчать про її відродження та розквіт. Двоє простих людей ще раз доказали світові, що вони годні на голому місці почати нове життя, може, після багатьох невдач. Мені закортіло подивитися на тих людей, трішки відпочити під їхньою стріхою.

Поки я стояв, міркуючи, яку б то вигадати притоку до відвідин, із хатини вийшов дужий, засмаглий чоловік років п’ятдесяти, ведучи за руку восьми- чи дев’ятирічну дівчинку, маленьку, золотушну, з землистим обличчям, підпухлими очима й ріденькими кісками. Дівчинка опиралася, й чоловік умовляв її. Аж ось він обернувся й запитливо глянув на мене. В нього було тільки одне око. Чи, бува, не помилився я? Хіба мало однооких на світі?

І все ж то був Енок! Він' пристав коло мене на хвильку, привітався, й ми перемовилися кількома словами про погоду. Минулі роки змінили його, спина трохи згорбилась, огрядне тіло ще поважчало. А надто змінилося його лице: воно було таке саме пописане шрамами, проте колючий, розбишакуватий вираз поступився місцем покорі й злагоді. Справді, він видавався тепер дуже ласкавим, трохи аж недоумкуватим, наче дитина-велетень, що її ніщо не може роздратувати.

Мабуть, він помітив, що я здивований, бо раптом виголосив:

Ми хвалимо бога за давні роки, Але вороття їх не хочем…

То була його хатина, він тримав коня й три корови.

— Все це ми зі старою збудували на голому камінні, — сказав він. — Але це її заслуга. Я тільки докладав свою силу, а вона заповзялася довести все до ладу. І ось подарувала мені доньку. Тільки сонце щось на неї кепсько гріє. Наче господь боїться цілком довірити її мені.

Енок зненацька звів на мене око, в якому на мить промайнув гіркий докір самому собі. Тоді знову покірно всміхнувся. Жаль змінився лагідністю. Він попрощався й рушив далі до берега з своїм кволим дитям.

Отже, то був Енок, брутальний розбишака, п’яниця з часів мого дитинства! На ньому були щойно пофарбовані начорно дерев’яні черевики, чисті полотняні штани, підперезані паском, і сорочка в синю смужку. В його поставі ще прозирала колишня непогамованість, та не було вже неприємної звички закидати назад голову — невидима рука зігнула йому шию. На березі Енок роздягнувся сам і допоміг скинути сукеньку хворій дитині, весь час умовляючи її ніжним, лагідним голосом. Тоді взяв її на спину й поплив у море. В надвечірній тиші добре чутно було, як він ласкаво заспокоював дівчинку, що жалібно квилила:

— Треба купатися, щоб тебе кинула слабість. Як вона минеться, то сонечко знову зазиратиме моїй маленькій Марії в личко і в оченятка.

Турбота про дитину, боротьба з долею за кволе дитяче здоров’я настроїли Енока на поетичний лад — його, колишнього п’яницю й розбишаку!

Коли людині часом випадає змога порівняти минуле з теперішнім, поглянути на перейдений шлях, де їй здибалися найрозмаїтіші події й людські долі, вона багато чого пізнає. Людині з перших своїх років доводиться рахуватися з безліччю заведених мірок, що їх життя одну по одній відкидає, і коли відкине геть усі, людина здобуває мудрість. Як я обурювався,