Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Могло здатися, що по боках рингу завмерло ще два опудала, як би одне з них раптом не заворушилось, не перестрибнуло б відразу обома ногами через низеньку огорожу й не кинулось би до впалого Кременчука. І вогники в очах дівчини — Богдан міг заприсягтись в цьому! — набули певного презирливого забарвлення.

А Зоран, секундант капітана, вже допомагав йому звестися на ноги, швидкими порухами обмацуючи камуфляжне тіло на предмет ушкоджень. Зонам же, секундант Корнелії, згори, під прямим кутом зігнувши кість кошлатого лаписька, почухував собі маківку голови. Богдан в цей час відпльовувався від тирси, що втрапила до рота і все намагався, намагався підібрати вибитого меча, роздратовано відсторонюючи від себе Зорана. Тирса пахла м‘ятою і про це чомусь непереборно хотілося розповісти всьому світові. Тисячі опудал зверхньо спостерігали за ними. Згадки про людські шкіри останнім часом дещо потьмяніли й позагрузали в глибинах свідомості. Не до того зараз було Богданові, який ще жодного — жодного! — разу не зміг пробити захисту Корнелії. А та пробивала його власний граючи. От, кляте дівчисько!

— Та не заважай! — гучно вигукнув Кременчук, вже просто брутально відштовхуючи від себе остогидлого Зорана. — Давай-но ще раз, Корнелія! Я, здається, зрозумів свою помилку. — І раптом жалісно додав: — А, може, давай навкулачки? Я хоча й жінок не б‘ю, але…

— Але, але… — передражнила його дівчина. — А танцювати на прояві ти теж навкулачки з Охоронцями станеш? Та тебе ж відразу на вінегрет пошинкують! Збирай потім твою шкіру по клаптях.

І знову недобре зиркнула на Зорана. А той, не звертаючи на неї уваги, вивалив усі свої зуби-лопати, виродливо вивернувши слиняві губи в неоковирній посмішці, та й повернув свою пласку кошлату мармизу до Зонама:

— Слухай-но, друже! Звісно, Корнелія — найкраща танцюристка в людей. Але, може, і ми Єресіарха чомусь навчити можемо?

— Досить вже! — чомусь, як здалося Богданові, трохи перелякано гойднула Корнелія пір‘ями на масці. А потім повторила вже більш спокійніше: — Досить, кажу, на сьогодні. Зморився Єресіарх. Своє ви на святі отримаєте. Зморився Єресіарх. Тому зараз можете таки спробувати…

І затнулась. А Кременчукові саме в цю мить чомусь здалося, що секунданти їхні — не лише секунданти. А, може, й зовсім не секунданти. Розбиратися, втім, в цих розбіжностях він не став. Інші справи в нього були.

— Слухай-но, Корнелія, — спитав, насолоджуючись уже м‘ятним присмаком в роті і спостерігаючи за тим, як на іншому боці рингу Зорам і Зонам про щось тихо перешіптуються, майже цілком скидаючись на опудала, що завмерли довкіл, — слухай… — І раптом спитав зовсім про інше: — А чого ти завжди в масці ходиш?

Поставити, звісно, він хотів не це нетактовне запитання, але… Але капітанові й дійсно давно вже кортіло роздивитися обличчя цього витонченого створіння. „Гюльчитай, відкрий личко”, — так і вовтузилась в мозку бентежна фраза Петрухи з безсмертного „Білого сонця пустелі”.

Корнелія, втім, жодним чином не образилась. Вона лише знизала лискучими плечима й кинула:

— Не дочекаєшся. Це лише у вас, Єресіархів, жінки з відкритими обличчями ходять. Цілковите тобі безстидство!

Богдан ковзнув поглядом по високих грудях, пласкому животу, круто вигнутих стегнах, і хіба що руками не розвів, розуміючи усю відносність етичних норм та правил. Особливо для різнопланетних істот. Але чому майже завжди ця різниця потребує в якості доводів зміни форми, а не сутності?

— Не лише в Єресіархів таке от безстидство, — бовкнув, — відбувається. У нас, на Землі, до речі, теж. В певних кутках земної кулі.

Мавпи, що до того робили якісь загадкові паси, розгойдуючись з боку в бік, задоволено загурчали. Дівчина повільно присіла навпочіпки.

— А ну, а ну, — мовила з жорсткими саркастичними нотками, — про кути кулі можеш докладніше.

Тут Богдан і видав. Докладніше і зі смаком. Аж захлинаючись і намагаючись не прислухатись до тягучого внутрішнього відчуття того, що він робить щось не те. Не те, то й не те! Плювати!!! Адже витончена Корнелія слухала його дуже уважно. Адже навіть мавпи знову розпочали доброзичливо дивитись на людей, коли Кременчук з болем в голосі згадував Україну, Гременець, Дніпро з його островами та любих Богдановому серцю людей, що мешкали на обох його берегах. Таких різних, таких далеких і… і таких недосяжних. Аж оте серце болем зайшлося.

Корнелія мовчала, сівши навпочіпки, схиливши голову та й поклавши щоку на складені руки. Самі ж вони впиралися об рукоять меча, встромленого в м‘ятну тирсу рингу. Мавпи обмінювались швидкими, майже невловимими, поглядами, але урвати оповідь землянина поки що не наважувалися.

— Гарна казка, — врешті решт, зітхнула Корнелія, — добра. Але я одного не зрозуміла. Де ж Аристас на цій планеті? Де Любов? Де Віра?

— А що, без віри в якогось там бога жити в любові не можна? — захвилювався Богдан.

— Не можна, — суворо відповіла дівчина, — ніяк не можна. Бо в іншому разі усе те, про що ти розповів, обертається на пістряву машкару, за якою ховається суцільна тобі порожнеча.

З „порожнечею” Богдан згодний не був. З „порожнечею”, наприклад, навіть смерть Едгара Фрунзиковича втрачала будь-який сенс. Про усе інше й взагалі не йшлося.

— Не знаю, не знаю, — скептично прокректав капітан, — як там з Любов’ю. Але от віра ваша… Церкви там… Попи… На мій погляд, віра, релігія тобто, це — головна афера певної частини людства. В будь-якому його космічному виконанні. А з аферами я усеньке своє життя борюся за визначенням. Бо я — мент.

— А це що таке?

— А он їх спитай, — метельнув Кременчук головою вбік мавп, що вже аж підстрибували від якогось дивного збудження. — Мені чомусь здається, що вони в цьому терміні набагато краще розуміються.

— Ех, як би не наказ Аристаса! — ледь не перестрибнув раптом Зонам через огорожу рингу. — Ех, і відповів би він мені за цю єресь!

— А як же Любов? — зі злою іронією набурмосився Богдан.

Мавпа аж захлинулась від обурення.

— Та не бери ти до серця ці дурниці-небилиці, — спробував заспокоїти напарника Зорам. —