Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Подивись, подивись, на цього Єресіарха. На цю, здичавілу без віри, людину! На що такі здатні, на що?! Лише на те, щоб кнопл нюхати та жувати, блудити, бурлакувати та танцювати без правил. Бо нема в них віри, нема! Нема в них душі, нема!!!

Якісь цупкі почуття плюскотіли в шурхотливій обгортці всесвітнього занепокоєння, яке все щільніше огортало Богдана. Вони плюскотіли, плюскотіли, плюскотіли, пружно розхитуючи її, але ніяк не могли порвати каламутну оболонку, аби вихлюпнутись зовні, до невагомості очищуючи думки Кременчука. Врешті решт, він спромігся лише на те, аби скреготнути зубами та знову вичавити крізь м‘ятний спротив:

— Не знаю, не знаю… — І раптом зібрався з силами. Аж зіщулився трохи. — Не знаю, як у вас, а от на Землі загалом, і в моїй країні зокрема, останнім часом, здається, релігія знову гору бере. І що ж ви думаєте? До щастя, до миру це призводить? До всесвітньої любові? А дзуськи! Лише більше лих усіляких стало, злиднів та зневіри в майбутньому. Ви уявляєте: в вік опановування космічних енергій, в вік розшифрування геному людського, в вік освіти й науки, людство знову відкинуто до релігійних війн зразків брутального середньовіччя! Уявляєте!?! Мозок завжди дичавіє в полоні тупезних вір та вірувань, а ви!.. Ви… Втім, вам до справжнього розвитку ще далеко. Ви ще он на деревах живете, як…

І осікся, зиркнувши на мавп, що вже явно готувалися до стрибка на нього.

— Спокійно, — встала поміж ними Корнелія, — спокійно всім… — І повернула маску до Богдана: — Якщо мозок остаточно не здичавів саме в тебе, Єресіарху, то ти маєш пам‘ятати, що ми вже пройшли все це. І зовсім не на вигаданій Землі. І…

„І впали, як мінімум, в дитинство”, — хотів було вигукнути Богдан, але прикусив, врешті решт, язика. І дійсно — розпатякався. Чого це він? Все одне тут його за дурня тримають і не вірять жодному слову, не дивлячись на всі свої декларування віри. А щодо іншого… Іншого… Ну, чого йому ще й насправді треба?! Адже це — найспокійніший світ з усіх, які він взнав. Сонце, степи, дерева… Тепло. Світло. Люді й тварини доброзичливі. Всі поважають одне одного. Навіть самого Кременчука, не дивлячись на все „єресіархство” його. До Прояву он готують. До свята. Час витрачають. Навчають, Роз‘яснюють. А він?!.. Розпатякався, розумієш!.. Господарів ображає. Ще візьмуть та й виганять до дідька. А їм опісля усіх пригод незрозумілих відпочити таки треба. Дуже треба.

Богдан на повні груди глитнув м‘ятного повітря, підсвіченого бурштиновим серпанком, і метельнув головою, витрушуючи з неї усіляку сторонню ману. В ній відразу пояснішало, на серці полегшало, хоча й щось таки ще трохи муляло його. Кременчук прислухався до себе. Такаманохара… Сонька… Ну, звісно, Сонька!.. Сидить собі в апараті й ніяк не може долучитись до них. Аж шкода дівчину.

* * *

З точки зору внутрішніх систем корабель був цілком готовий до зльоту. З точки зору систем зовнішніх ця теза потребувала ретельної перевірки. Для котрої не вистачало отих десяти відсотків потужності бортового комп‘ютеру, для відновлення яких Сонька працювала останню добу. Ця потужність була необхідна для запуску роботів-ремонтників і мала б з‘явитись, за підрахунками дівчини, за пару наступних днів.

Добре, що ніхто у відкриту працювати не заважає. Вдалося, навіть, завершити, врешті решт, автономізацію двигуна. Ні, таки добре, що ніхто під ногами не вештається. Це — з одного боку… А з іншого… З іншого турбуватись Сонька розпочинала все більше й більше. Не подобалась їй ота протиприродна заспокоєність екіпажу під час гостювання в місцевих тубільців. Дуже не подобалась. Як і те, що за випадкових пересувань у просторі вже на третій планеті підряд „тарілка” зустрічається з розумною — до того ж гуманоїдною! — формою життя.

Втім, останнє поки що більше викликало подив, ніж тривогу. А перше… З першим треба було б самій на місці розібратись, але… Але алергія клята!.. От би ніколи не подумала. Адже ніяких ознак та протипоказань не було. Ну, нічого. От вона корабель до ладу доведе, а потім і чоловіками займеться. Роз‘яснить, що не можна увесь час байдики бити. Працювати треба. Хоча б час від часу.

В боковому полі зору, на екранах огляду, відчувся якийсь рух і Сонька відірвала погляд від розкуроченого пульту, в якому копирсалась останні пару годин. Вчасно відірвала. З ковилу-кноплу, що з усіх боків оточував їхній літальний апарат, повільно виїхала незграбна, вкрита патьоками рудої іржи, легка танкетка з двома, завмерлими на ній, постатями в глухих ядуче-жовтих балахонах. „Безлиці? — згадала дівчина усі оті телепатичні оповіді Кременчука. — Вони, здається. Власними персонами. Але я їх більш чепурними уявляла”.

Танкетка на декілька хвилин застигла, ледь погойдуючись на рипучих ресорах, а потім повільно поплазувала навколо „тарілки”. Коли вона досягла точки, протилежної точці свого виїзду, з заростей кноплу з‘явилась друга машина. Сонька занепокоєно спостерігала за ними.

Зробивши три кола навколо апарату, обидві танкетки завмерли навпроти одна одної. Сороріани про щось радились. Потім один з механізмів розчинився в заростях місцевої фауни, а другий сторожко завмер біля зачиненої шлюзової камери. Більш ніяких дій — ані ворожих, ані дружніх — він не здійснював. Безлиці мовчки сиділи на свої місцях, неначе величезні кокони, поставлені сторчма. І ця загальна нерухомість Соньці чомусь дуже й дуже не подобалась. А коли в передній площині проіржавленого прямокутного корпуса танкетки повільно з‘явилась вузесенька щілина, з якої висунулись тонкі жала стволів якоїсь зброї, подобатись їй усе це розпочало ще менше. Тим більше, що стволи були спрямовані просто на апарат.

— Агов, — кахикнув простір голосом Кременчука, — Сонько, ти як?

— А ніяк. Твоїми молитвами. Хіба що отут гості до мене завітали.

— Та ну!.. І хто ж?

— Безлиці твої. Це ви їх спрямували?

— Що ти! В жодному разі. Вони самі тебе побачили. З вежі золотої своєї. Я чув, як про це Меру казав. Тільки вони не знали, що воно далі робити. Наказу від Аристаса чекали.

— Дочекались, мабуть. Чого ще це Нкса вигадав?

— Нкса, Нкса… А, може, це й дійсно не Нкса зовсім. Може, дійсно, ми з Аристасом