Читати книгу - "Древляни"

з його бійцями, хазяї послали свого гінця в Лозову, і вже з гиком і свистом несуться степом махновські тачанки, і реве сп’яніла анархія: «Алюр три хрести, красному весіллю — гроб з музикою!»)

…Весь день смалило й парило, тільки під вечір дмухнув палючий вершак, і чорний вал піднявся над заходом, а за ним вставав ще чорніший, з багряним контуром скель.

І ось між тими хребтами рвонув динаміт, червоні батоги оперезали повзуче громаддя скель, і воно з важким гримотінням посунуло вниз, і запах горілого пилу стелився над степом.

У небі громадились хмари, а під хмарами, у високих житах, кромсались загони. Там докипав бій. Килина сама на майдані, сама в шатрі, грозові хмари заклубили село, і гарячі блиски думок сотались в її голові: все, що майнуло і що діється зараз, — сплелося з темними хмарами; пам’ятає: «Махно! В атаку!» — загуркотіли вози, кресонули копитами коні, все рушило, прокалатало в степ; і він люто й одчайдушно рвонувся з її обіймів, з благаючих її рук, шпортонув коня, низько, мов птах у грозу, понісся над полинами й зник у сивих житах. Чи то палали жита, чи небо горіло від спалахів, у тих вогненних спалахах чорними хвилями здиблювались гриви, іржали коні й падали в жито, і знов круто здиблювались гриви, і стогоном вилягало столочене жито.

Бій, мов гроза, гримнув зненацька, покотився далеким відлунням, вже й затих, а ще клекотіло в глухих байраках. Бійці поверталися в табір, обминали шатро, клали порубаних на теплий брезент, д. ті, хто був ще живий, гукали у чорну суху пітьму: «Води!.. Дощу б, у три бога, на землю!» Бійці стиха гомоніли, хтось наосліп розгнуздував коней, хтось підкидав їм сіна, хмари важко повзли над селом, темінь густішала, між возами снували неясні тіні, Килина злягла на край фургона, дослухалася: «Де він? Що з ним?» Ніхто не підходив, страх і підозра клубком набухали в душі, вона тяглась до гомону, і ось… про нього!.. про нього, здається, мовлять: «Упав, стоптали махновці… може, знайдемо вранці».

Килина пірнула очима в далеку суху імлу, що затопила жита непроглядною чорнотою; ніч була грозова, в глибині її вибухали сліпучі спалахи, і дівчина загледіла: на багровому тлі порскає летюча тінь коня. Кінь без вершника, він скаче по вугільному гребені степу. Скаче під стіною заграви, несеться ошаліло в один кінець, хлюпне червоно блискавка — несеться в другий кінець. Кінь був неначе облитий вогнем, він літав у пожежі, грива й спина його жевріли, ось він, здавалося, весь спалахне, як листок. З болю, з жаху іржав здичавілий кінь, і тоскне його іржання билося в печерах ночі. Килині навіть привиділось — в’ється на вітрі чорне повіддя, наче ловить когось, може, того, що упав у столочене жито, а кінь хропе, а кінь докликається вершника.

З темряви підійшов Мамай, поклав руку на її плече, відчув судорожне биття дитинно-беззахисного тіла. «Не плач, — сказав Мамай. — Мені б зараз плакати, та що, сльози — не свинець, кулі з того добра не виллєш. А нам, Килино, треба зараз куль і революційної свідомості, ми ще розхристані, з того і втратили сьогодні кращих товаришів, але буде полк, він показав свою змогу, буде, Килино, ударний полк, і ти будеш пишатися ним, і тобою будуть пишатися. Ти не самотня, не треба сліз, ти дочка і боєць пролетарського полку. — Мамай помовчав, в тугу мовчанку плеснулось іржання коня, Мамай болісно мовив: — Безглуздо, безглуздо вийшло», — і рвучко пішов, Килина не бачила, як здригаються його худі, по-хлоп’ячому гострі плечі.

Табір затихав. У темноті попихкували цигарками вартові, кілька спин чорніло біля пригаслого вогнища, солдати покотом спали між темними купами возів після бою неспокійно форкали коні, а то починали товктися, брязкаючи цепами, і тоді чулося: «Ну-у!.. Дурієш там!» Табір затихав, лиш кидався на брезенті один з порубаних, рвучи на собі гімнастьорку, хтось його заспокоював: «Браток, не тре… Хлебни чайку, браток». А в степу сатаніла гроза, чорна, аж синя гора заступала небо, з підземним гулом пороли її далекі спалахи, і літав у заграві палаючий кінь.

Не тямила Килина, чи вона заснула, чи марила у півсні, горів ліс, вона ніколи не бачила лісу та ще в такому вогні. Падали сосни, охоплені полум’ям, і він, простоволосий, біг тим лісом, дерева падали на нього, щось ударило в фургон, аж підкотило його, і Килина прокинулась. В лице її ткнулись гарячі ніздрі коня; вони були в тягучій піні й засапано роздувалися, на Килину зирили два червонясті білки — очі вороного. Вона підхопилась на коліна, щось забурмотіла, облапала слизькі вудила, від її дотику нервово сіпались ніздрі коня, вона бурмотіла: «Не буду, не буду», — і тяглась рукою далі, до мокрої зопрілої гриви, її пальці влипли у щось неприємно-клейке: «Кров?! О боже…» Кінь відштовхнув її мордою, гаряче обнюхав коси, шию, обнюхав солому — нема! Немає того, кого шукав. Він люто пирхнув, шарахнувся від чужого духу і, круто повернувшись, разом ударив з чотирьох копит — і затахкало битим шляхом, збудило ніч сплеском іржання.

Килина незчулася, як випорснула з фургона, побігла за ним; боса й безтямна, вона бігла за тупотом, за іржанням, куди й чого — не знала сама, аби тільки бігти, щось робити, бодай — спотикатися, і бачити столочене жито, його в колосках; чуб його злипся від крові, зсохлися губи, він смертним болем викликає її. Одне слово, вона бігла, щоб заглушити в собі страх і безсилля.

Що людина шукає

І промовив до них: «Ідіть за мною, то зроблю вас ловцями людськими».

(«Новий завіт», IV, 19) Жито, мати, жито…

— Не кажіть, батьку, як мати шукала вас. Знаю сам, голодом своїм дознався, як вона вміє шукати. Це було взимку сорок третього,