Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

вінку переможця». І Клавдій вступає на чолі легіонів до Камулодунуму (Колчестер), столиці короля-вигнанця Кунобеліна, після чого поспіхом повертається до Рима, «де відбувся тріумфальний в’їзд із найбільшою пишнотою».

Однак це тільки пропагандистські декорації того походу, довгого, кривавого й незрозумілого. Власне, незрозумілого, бо вся історія завоювання виглядає наче фреска, затерта у багатьох місцях. То була периферійна афера, і її історію треба відтворювати з розпорошених фрагментів, які збереглись у творах істориків цезарства. Не йдеться про нотатки наочних свідків, а про інформацію, запозичену з «других рук», часто дуже узагальнену й недокладну. Тому тепер важко реконструювати ті події, розповісти про перебіг окремих кампаній, рухи війська, локалізувати головні битви й сутички, інколи навіть годі перелічити племена, з якими боролися римляни. Наприклад, біограф Віспасіана, пізнішого кесаря, а тоді командувача легіону, каже коротко, що переміг він два сильних племені тубільців і здобув понад 20 фортець. Тільки й усього.

Втім, ми зовсім не безпорадні. Земля вірно зберегла промовисті сліди боїв. Ми нічого докладно не знаємо про здобуття фортеці Дунум (тепер Мейдн Касл), але археологи відкрили драматичні рештки, завдяки яким можна дізнатися про долю оборонців тієї цитаделі. У межах оборонних валів відкритий військовий цвинтар, мабуть поспіхом створений під час облоги. У черепах скелетів знайдені уламки римських мечів, а в хребетному стовпі одного з захисників стирчить осколок, імовірно запущений із військової махини римлян, званої euthytonos.

Проте не варто собі уявляти, що здобування Британії полягало лише у просуванні потужного військового катка, який нищив і чавив усе навколо. Чого не можна було досягнути за допомогою зброї, досягала політика; локальні вожді й племінні королі укладали угоди з нападниками. Діялося так переважно тому, що римляни зовсім не прагнули зруйнувати суспільну структуру країни та ієрархію влади, яку вони тут застали, з конечним, звісно, обмеженням суверенітету: присяга на вірність кесареві і зобов’язання у лояльності до Риму.

Дехто робив це щиро і, схоже, з переконання, як отой Коґідумн, володар королівства Веріка (в Сасексі). Він був одним із перших, хто пішов на співпрацю з агресорами, отож йому дозволили правити його людом, ба навіть визнали за ним винятковий титул rex et legatus Augusti in Britannia[57], «згідно зі старим і здавна уже народом римським прийнятим звичаєм, щоби як знаряддя неволі також королів посідати» — коментує тверезо Тацит. Інші племінні володарі натомість грали роль Валенродів, укладали мирні угоди, декларували підкорення волі загарбників, але тільки й чекали на зручну нагоду, щоб, як король ікенів Прасутаґ, перетворитися з союзника на заколотника.

Головні лінії наступу римських легіонів пролягали у західному й північному напрямках. Ми знаємо про це, а радше здогадуємося, завдяки розміщенню головних гарнізонів наприкінці сорокових років. II легіон стоїть на південному заході, мабуть в Ексетер (Іска), XX у Ґлочестері (Ґлевій), натомість XIV — найдальше на північний захід у Вроксетері (Віроконій). Межа римських завоювань того періоду на північно-східному фронті незрозуміла.

Найважчі бої точаться у Валлії, де римськими військами командує пропретор Британії Осторій Скапула. Гористий і лісистий терен цієї частини остова створює ідеальні умови для оборони, що чудово усвідомлював невтомний ворог римлян Каратак. Проте він вчинив фатальну помилку, зважившись дати генеральну битву, в якій зазнав поразки і врятувався втечею до двору королеви бригантів Картимандуї. Королева наймогутнішого племені острів’ян, радше обережна, ніж патріотична, видала закованого в кайдани вождя римлянам у 51 році після Р.Х. Того ж року Осторій, «надміром турбот втомлений, розстався із життям на радість неприятелям».

Так само, як і в Галлії, натхненниками антиримського опору були друїди. Одним із найважливіших їхніх центрів був розташований біля узбережжя Валлії острів Мона (Енґлсей). У 1944 році там знайшли величезну кількість військових предметів, насамперед збої, військового обладунку, а також — особлива річ — ланцюгів, якими сковували рабів. То були, як вважають археологи, релігійні пожертви, а не, як можна припустити, арсенал. Походження цих предметів із різних далеких сторін світу північних кельтів, від Ірландії аж до Йоркширу, промовисто свідчить про сферу впливів друїдів із Мони. На цьому острові знаходили притулок усі, для кого окупація була нестерпною, політичні біженці, втікачі-полонені, позбавлені трону князі, і більш ніж імовірно, що саме там опрацьовували плани антиримських повстань.

Цей водночас культурний і політичний центр вирішив здобути Светоній Павлін, видатний вождь, погромник диких племен Атласу, вже в перший рік перебування на посаді управителя Британії. Похід відбувся 59 року. То була сутичка двох світів, яку незрівнянно описує Тацит. «На узбережжі стояли бойові шикування неприятелів — нерозривні лави зброї та мужів, між якими перебігали жінки; вони виглядали як Фурії, в жалобних шатах, із розпущеним волоссям, і несли перед собою трути; саме вони, а навколо них друїди, котрі, руки до неба піднісши, молилися й кидали прокляття, незвичністю свого вигляду настільки вразили вояків, що ті, наче маючи здерев’янілі члени, нерухоме тіло на рани підставляли». Римляни влаштували мешканцям острова жорстоку різанину. Вони не пощадили навіть дерев, «вирубано присвячені жорстоким забобонам гаї: адже вважали [друїди] за річ гідну, щоб кров полонених жертвувати на вівтарях і з нутрощів людських дізнаватися про волю богів».

Коли основна частина римської армії була поглинута боротьбою на заході острова, на другому його, східному, кінці вибухає повстання, що могло закінчитися тотальним розгромом римлян, не меншим, ніж поразка Вара в Тевтобурзькому лісі. Ці події, які історики називають бунтом Бадікі, вимагають дещо докладнішого розгляду. Конче необхідно пояснити тло подій, адже вони чітко й докладно характеризують ставлення окупантів до завойованих.

Взимку 59/60 року до Р.Х. умирає Прасутаґ, король ікенів, племені, яке населяло південно-східну Британію (околиці Камборіта, сучасний Кембридж). Позаяк він не мав нащадка чоловічої статі, половину своїх земель король заповів двом дочкам, а половину — кесареві. То був заповіт, здавалося б, дуже обережний і політично розважливий. Проте існували дві серйозні причини, через які заповіт був недійсним і в очах ікенів, і в очах римлян. По-перше, за місцевими законами, легальним спадкоємцем трону мала стати вдова короля — Будіка, яку обійшли у спадщині. По-друге, римляни не визнавали, за нечисленними винятками, жінок на троні, і титул