Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

королеви не належав навіть такій лояльній Картимандуї, котра видала в їхні руки Каратака. Мета загарбників була зрозуміла: вони хотіли, щоб після смерті короля-клієнта спадщина стала римською землею, на яку з нетерпінням чекали офіцери, ветерани, державна скарбниця.

Римляни ставляться до краю ікенів як до своєї власності. Вони займають доми й маєтки його мешканців; успадкованих благ позбавлені навіть родичі короля, а на домір зневаги й упокорення: «Будіку зневажено шмаганням, а дочок ґвалтом зганьбили». Ікени в розпачі хапаються за зброю і навіть схиляють до повстання сусідній народ триновантів. Коли б до них приєдналися бриганти, доля римських легіонів на острові була б вирішена.

Ініціатива перебуває в руках повстанців, позаяк римські сили на теренах, охоплених бунтом, нечисленні, а їхнє командування цілком заскочене і хитке. Збунтовані під проводом Будіки наступають на стару столицю провінції Камуло-Дун (Колчестер), навколо якої розташовані численні маєтки ненависних тубільцям ветеранів. Саме місто позбавлене фортифікації, отож воно може стати легкою здобиччю заколотників. Похмурою увертюрою цих подій ми завдячуємо Тацитові: «Без виразної причини впала в Камулодуні статуя Вікторії, і то назад, наче відступаючи перед неприятелем. Жінки, охоплені віщим шалом, пророкували наближення смерті, і начебто чужинські вигуки в місцевій курії чули, театр бринів виттям і бачили в лагуні Темзи образ зруйнованої колонії; надто кривавий вигляд Океану та з’яви людських решток, які залишалися після відпливу, британці пояснювали собі як віщування надії, а ветерани — як привід для побоювання».

Пророцтва справдилися. Упродовж двох днів Камулодун був здобутий, а його римські та філоримські мешканці безжально вирізані. П’яні від успіху брити вирушають тепер проти IX легіону, яким командував легат Петилій Керіал, завдаючи йому дуже серйозних втрат.

Доля римської армії в Британії тепер перебуває в руках однієї людини — Светонія Павліна. Він швидко приїздить з Валлії до Лондона і одразу ж усвідомлює, що ситуація критична. Отож, діє рішуче й холоднокровно. Він відмовляється насамперед від плану оборони в місті, віддає і Лондон, і Верулямій на поталу бунтівникам, які готують мешканцям цих міст криваве побоїще. «Встановлено, що у згаданих містах загинули близько 70 тисяч громадян і союзників. Адже вони не брали полонених, не займалися їх продажем чи іншою військовою торгівлею, а тільки поспішали до різанини, мотузки, вогню й хреста…»

Светоній має перед собою одну мету і втілює її з римською послідовністю: сконцентрувати під своїм командуванням розпорошені міста й забезпечити собі максимальну свободу маневру.

Це зовсім не просто. II легіон не з’явився на місце концентрації. Светоній має під своєю орудою XIV легіон, трохи війська з XX легіону та допоміжні загони, разом близько десяти тисяч озброєних воїнів.

Коли обидві армії стають на полі бою (терен зазвичай старанно обирали римляни), сили противника у вісім разів більші, «і були вони в такому пихатому настрої, що навіть своїх дружин у свідки перемоги з собою тягли і на вози садили». Проте брити були погано озброєні, не надто здатні до втілення будь-якого стратегічного плану, а їхня відвага наїзників виявилася безсилою перед дисципліною армії, подібної до велетня з багатьма руками, який завдає систематичних невблаганних ударів. Поразка була цілковита; вози бритів блокували відступ, і битва перетворилася на різанину. Будіка змогла втекти, однак невдовзі померла, вживши — як стверджують деякі джерела — отруту. Бунт придушили, і легіонери зривали свій гнів у грабунках і вбивствах.

Сваволя вояків тривала проте недовго, і не тому, що вовки несподівано перетворилися на ягнят, але існувала інституція прокуратора, тобто фіскального управителя провінції, який, окрім військової влади, міг посилати рапорти кесареві й істотно впливати на політику щодо завойованих. Отож трапилося так, що новим прокуратором Британії був чоловік, який народився у північній Галлії, а до того ж муж дочки галльського аристократа, що схиляло його до того, щоби стати адвокатом пригноблених і домагатися ліберального курсу. Попри воєнні заслуги, суворого Светонія відкликають. «Римська історія знає мало настільки яскравих прикладів взаємопроникнення римських і провінційних впливів, відчуттів та інтересів у новому світі, як той, що був створений в Західній Європі», — каже дослідник цього періоду.

Наступні губернатори — Петилій Керіал, Юлій Фронтин і Юлій Аґрікола — й справді ведуть дуже лагідну політику. Це зовсім не означає, що острів був замирений і втішався благим спокоєм під владою нових правителів. У Британії тліють вогнища іреденти. На межі 69 і 70 року римлян спіткав удар із найменш сподіваного боку — від дотеперішніх союзників бригантів — потужного племені, яке займало значні простори на території сучасних графств Йоркшир, Ланкашир, Вестмоленд, Камберленд і округу Дарем.

Отож, як ми вже згадували, бриганти перебували тоді під пануванням архілояльної до Риму королеви Картімандуї — тієї, що видала римлянам Каратака. То була жінка владна й амбітна. Вона могла б стати покровителькою руху women liberation[58], адже покинула свого чоловіка й одружилася з якимось молодим слугою чи підчашим. Вигнаний і позбавлений влади муж, на ім’я Венуцій, скористався громадянською війною, яка спалахнула тоді в Римі, та пов’язаним із цим частковим виведенням військ із острова, й організував заворушення, напав на королівство бригантів і здобув його. Тацит, коментуючи ці події, пише: «Наші когорти і роти кінноти, попри змінне щастя в бою, королеву з небезпеки все ж врятували; держава належить Венуцію, нам зосталася війна».

У часи панування кесаря Віспасіана римляни чинять низку вдалих експедицій проти бригантів і силурів (мешканці південної Валлії). Наприкінці І століття процес консолідації остова (точніше, значної його частини) вступає у вирішальну фазу. Найспекотніше на північному кордоні. Він упродовж століть мінявся під натиском варварів — ніколи не поневолених піктів і шкотів.

А тепер на сцену виходить постать, яку годі не зауважити, якщо йдеться про завоювання острова, — Юлій Аґрікола. Народжений у Провансі в 40 році, всебічно освічений, він починає політичну кар’єру власне у Британії, де в 61 році воює під командуванням Светонія Павліна. Відтак обіймає низку відповідальних державних посад, є квестором у Малій Азії, управителем Аквітанії, консулом, і врешті у віці 38 років його призначають управителем Британії, що є вершиною, а водночас не зовсім зрозумілим завершенням