Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

диктується не так одягом і навіть не так мовою, як внутрішніми порухами душі. Він намагався відтворити в собі чуте багато разів як від простих смертних, так і від подвижників османської ідеї. — Ми — не якісь там нелюди — ми боже племя, яке дозволяє вливати в себе іншорідну кров, аби тільки вона була освячена Аллахом.”

Яничар якийсь час дивився в слід четвірці людей, які, не кваплячись, ішли вузькою стежкою понад ровом з водою, що оперізував фортецю: попереду високий чоловік з манерами османа, за ним плентався раб, обвішаний важкими саквами, що їх кладуть на верблюда, а вже за рабом дріботіли жінки — одна з них похитувалась і її підтримувала друга. “Мабуть, від хитавиці морської, — подумав яничар. — А ми тут здичавіли… Починаєш це розуміти тільки уздрівши по-справжньому ввічливу людину.”

Місто Акерман з західного і північного боку облягало фортецю, щоб на випадок нападу ворога мешканці його мали змогу якнайхутчіше сховатись за товстими мурами. То було поселення з лавками, майстернями ремісників і просторими загонами для худоби на його околицях. Посередині стояла мечеть, споруджена на руїнах християнського храму, і великий рабат, де покупцями і продавцями були мешканці міста і ті, хто прибував сюди морем, степом та по Дністру.

Акерман з деяких пір вважався столицею Буджакської орди, хоча в ньому мешколо чимало українських, молдавських та грецьких сімей — нащадків тих, котрі вціліли після різанини 1484 року, що її вчинив султан Баязет Другий, коли його військо в купі з п’ятдесятитисячною ордою осадило й захопило тодішній Білгород. Про те, хто був справжнім господарем фортеці, тепер свідчили хіба тільки слав’янська в’язь на плитах, вмурованих над головним входом, та ще архітектура русів-українців*.

Оселі мешканців Акерману мало чим відрізнялися від осель стамбульського передмістя. З-над високо мурованих парканів у затінку тутових дерев виднілися похилі черепичні дахи.

Потурнак зайшов у прочинені навстіж ворота постоялого двору, роззирнувся і промовив:

— Мир, простір і благоденство!

Чоловік у ковпаку з китичкою висипав з цебра овес у ясла, біля яких були прив’язані коні, і уважно подивився на прибульців.

— Чи не надасть володар цього затишного куточка притулок мені, двом моїм жінкам і рабові?

— Хто тебе сюди направив, мандрівнику? — поцікавився господар.

— Яничар з фортеці, — відказав Петро.

— Аллах свідок, це таки затишний куточок. Але чи спроможний ти заплатити? Я добре годую…

— Оскільки ти, шановний, згадав Аллаха, то не забувай про нього, коли називатимеш суму плати. Бо тоді мені доведеться шукати прихистку десь-інде.

— Судячи з усього, для тебе не останнє значення має мечеть. А вона ось, поряд — на площі. Інші постоялі двори — на околицях і в них селяться молдавани, котрі доправляють сюди мито султанові — зерна і худобу. Чи гоже мусульманинові мешкати в оскверненій невірними оселі?

— Аллах мудрий і великодушний, — відказав Петро, — він пробачить рабові своєму проживання в оскверненому помешканні і не пробачить тому, хто його до цього призвів.

Жадібний блиск в очах господаря після слів Потурнака пригас. Він сказав, тамуючи розчарування:

— Платитимеш по десять курушів за кожного щоденно. Мешкатимеш там, — показав на велику хату з терасою, — жінки в тому будиночку, що в глибині двору, а раб — на конюшні.

— Шановний, ця безсловесна, але віддана мені собака, — Петро показав на Приблуду, — врятувала мені життя. Я волів би аби ти кинув якусь ряднину для нього в мою кімнату.

— А коли ти на ніч братимеш жінку?

— Тоді я вижену його на конюшню.

— Буде так, як ти кажеш, — погодився господар.

— Одна з моїх дружин нездужає. Нехай твої раби приготують поживної курячої юшки та принесуть їм умитись, а вже тоді подбають про мене.

— То ти згоден платити так, як я сказав?

— А куди мені подітись? — Потурнак витяг з-за паса капшук і відлічик кілька монет. — Ось, маєш, за три дні наперед.

Господар зрадів грошам. Він сказав:

Рабів я не тримаю. Тут, де будь-коли можуть наскочити гяури, врятуватися ще можна — у фортеці, а от про добро своє забудь і думати. Вичистять геть усе, а раби їм допоможуть. Отож жінкам твоїм прислужить моя донька.

— То, кажеш, тут часто бувають розбійники?

— Хе-хе, розбійники… Найперші розбійники — яничари. Їх навіть орда боїться. Гяури! Ось що найстрашніше — це сама смерть!

На терасі з’явилася дівчина-підліток дивовижної вроди. Господар показав їй на дві закутані постаті біля воріт.

— Гайда, — мовила дівчина українською до гостей і попрямувала вглиб двору.

— Що вона сказала? — запитав Потурнак.

— Вона сказала ходімо. В неї мати була гяурка, нехай Аллах дасть притулок її душі на одному з семи небес.

— Вона в тебе, що з рабинь була?

— Та ні, вона з тих слов’ян, що мешкають тут, в Акермані, одвіку. Деякі іслам прийняли, але більшість у свою церкву ходять. Он хрест видніється.

— Це добре, — сказав Потурнак. — Пошлю раба в оселю Бога його, нехай душу очистить.

— По-людському, по-людському ти чиниш, мандрівнику, — схвально мовив чоловік.

— Якби я не дбав про нього, лигнув би мене шайтан. ‘Кий дурень кинувся б у хвилі рятувати жорстокого господаря?

З вулиці від фортеці почувся кінський тупіт, а потім тривожний гомін. Господар спритно, як для свого віку, метнувся до воріт і щільно їх зачинив.

— Діти султана, — пояснив він налякано.

— А чого тобі їх боятись, достойний?

— Бо в мене є скарб, який вони можуть відібрати. Це моя донька.

— Вах-вах, всюди однаково, — співчутливо мовив Потурнак. Поміркувавши, запитав: — А яничари хіба не можуть захистити від