Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Всі полягали спати, тільки Асо сидів біля вогнища і раз у раз ворушив головешки, думаючи про все на світі. Подумав він і про те, чому це у всіх печерах Барсової ущелини, в яких йому довелось бувати, зустрічається козяче лайно, а в тій, де вони живуть, його нема. Чому в усі печери заходять кози, а в цю не заходять?..

Не розгадавши загадки, Асо глянув на товаришів і пожалів їх: як вони схудли, бідолашні! Скинув із себе аба і обережно прикрив ним Шушик… «Хороша дівчинка, — майнуло в його голові, — наче сестричка… Нема в мене сестри…» І хлопець посміхнувся м’яко й сумно.

Подобались йому вірменські товариші. Асо тепер вирішив навчитися читати й писати по-вірменськи. Адже якби він умів читати по-вірменськи, Паруйр не обдурив би його батька…

Згадавши про Саркісового батька, Асо спохмурнів і мимоволі перевів погляд на горіхи, які лежали в кутку печери. О, як тоді негарно все це вийшло. Навіть від згадки про той прикрий випадок Асо було соромно. Соромно за Саркіса, який зробив так нечесно, соромно за Гагіка, який обшукував свого товариша, соромно за Ашота, який дав тому ляпаса… Краще вмерти, ніж пережити таку образу…

Хлопець глянув на Бойнаха. Бідний собака, до чого ж він дожив!.. Боки позападали, можна ребра полічити… Навіть гавкати не має сили. А коли лягає, не знаєш — чи він спить, чи знепритомнів. Ех, Бойнах-лев! Левом ти був, коли колгоспні отари охороняв, від вовків рятував… Хіба вовки могли вкрасти вівцю, що була під наглядом Бойнаха?.. В темні ночі собака так гавкав на всю ущелину, що хижаки й близько боялися підійти. А тепер він лежить, як мрець, заплющивши очі.

По щоках пастуха котилися сльози. Він поклав руку на кудлату шию собаки і лагідно сказав:

— Бойнах!..

Той розплющив очі, мляво махнув хвостом і лизнув руку хазяїнові. В його сумному погляді було стільки любові й відданості, що Асо не витримав. Рішуче встав з місця і взяв свою палицю. Але куди йти? Де знайти їжу для «кудлатого брата», як називають пастухи-курди своїх собак?

Погляд Асо знову впав на горіхи. Взявши ніж, хлопець сів у кутку й почав розколювати горіх за горіхом, даючи серцевину собаці. А той з насолодою їв, вдячно махаючи хвостом. «Що я роблю? А вони?.. — подумав Асо. — А втім, вони не захочуть навіть доторкнутися до цих горіхів… А Бойнаха треба нагодувати. Скільки він працював на фермі, скільки користі приніс колгоспу!..»

Асо віддав собаці всі горіхи, сам не з’ївши жодного. Лише кілька зернят він сунув у кишеню, для Шушик. Потім пішов на своє місце й ліг. Асо і Ашот лежали далеко від вогню — тепліші місця хлопці віддали товаришам. А зараз найближче до вогню лежав Саркіс.

Ледве Асо почав дрімати, як здалеку почулося завивання вовків, довге, зловісне. «Це вони на вершині Орлиної гори, — зразу визначив пастух. — Бідний мій батько… Сидить зараз перед хлівом, закутавшись у свою япунджу[17], і про мене думає…»

Хлопцеві стало дуже сумно від цієї згадки. Він заплющив очі, намагаючись заснути, але щось заважало йому. Тихий шум води, який завжди долинав з глибини печери, зараз чомусь посилився. Чи, може, це йому здалося? Ні… Вода шуміла, булькотіла, потім почулися такі звуки, що в душі маленького горянина похололо. «Може, це деви? Злі духи?» — подумав він. Старі пастухи втовкмачили в голову Асо чимало страшних історій про злих духів, і не дивно, що хлопець подумав зараз про них.

Але йому страшенно хотілося спати. Знову заплющивши очі, Асо крізь сон подумав: «Якщо це не деви, а вода, то звідки й куди вона біжить?.. От дістатися б до неї… Вона могла б звільнити нас від стількох турбот! Хіба легко щоразу, коли захочеться пити, розжарювати каміння і розтоплювати ним сніг? Ну, нічого, була б їжа…» Уже засинаючи, пастух зручніше притулився до Ашота.

Раптом ніби щось розірвалося в надрах землі, з оглушливим гуркотом з темної глибини печери, клекочучи й збиваючи піну, ринув водяний потік, заливаючи хвойні постелі юних мандрівників.

Кінець першої частини

Про те, чого тільки не вигадують неосвічені й забобонні люди

Світанок був ясний і холодний.

Дорогою, що пролягала між полями Айгедзора, бігла вантажна машина з бочками. В кабіні поряд з шофером солодко дрімав, закутавшись у теплий кожух, комірник Паруйр.

Машина, різко здригнувшись, раптом зупинилась. Поштовх був такий сильний, що Паруйр мало не розбив своїм великим м’ясистим лобом скло в кабіні.

— Що трапилося?.. — стрепенувся він.

— Поглянь — вода.

На засніжені поля з гуркотом і клекотінням мчав з гір каламутний потік. Він миттю пронісся недалеко від машини і зник, наче й не було.

Ще не зовсім розвиднілось, а то Паруйр, мабуть, помітив би, як вода несла на своєму гребені шкільну сумку його зниклого сина… Паруйр безперечно впізнав би її, бо іншої такої дорогої шкіряної сумки в Айгедзорі ні в кого не було.

Комірник не був забобонним, але побачивши цей дивний потік, відчув, що серце його стиснулось, і потай від шофера злякано перехрестився: «Прокляття тобі, злий сатано! Що це таке?»

Страх комірника був небезпідставний. Жителі Айгедзора з давніх-давен спостерігали