Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

цей дивовижний потік, і завжди він вселяв у них панічний жах. Раз на місяць, а іноді й через місяць спадав він з гір, мчав полями і з ревінням вливався в Аракс.

Він міг з’явитися і в холодний зимовий, і в безхмарний, жаркий липневий день, коли на горах не було снігу, коли тижнями, місяцями не йшли дощі.

Наче грізний дракон, нестримно зривався він із скель Барсової ущелини, перетинав Араратську долину і за кілька хвилин зникав.

Чим же, як не волею злих духів, могли пояснити старі й забобонні жителі Айгедзора таке загадкове явище?.. «Це чорти в пеклі перекидають свій великий казан, виливають стару воду й наливають нову, щоб варити в ній душі грішників», — говорили предки мисливця Арама, садівника Аршака та інших.

Річищем, яке проклав потік, люди піднімалися в гори, зупинялись біля ще мокрих скель нижнього краю Барсової ущелини, хрестилися й шепотіли молитви, щоб умилостивити злих духів. Підніматися вище вони не наважувались. Та й не було куди. Назад поверталися налякані і зневірені…

Кому тоді могло спасти на думку проникнути в цю ущелину, дослідити, вивчити і зрозуміти, що викликає такі потоки?.. «Діла господні недовідомі», — глибокодумно говорив отець Карапет. Такими ці діла й лишилися аж до Жовтневої революції.

Жив колись у Айгедзорі один невіруючий чоловік — Артем Сароянц, який доводився дідом мисливцеві Араму. Гнаний злиднями, цей чоловік помандрував із села в Баку. Там, на нафтових промислах, шо тоді належали чужоземцеві Нобелю, втратив він своє міцне здоров’я, силу дужих рук і через багато років повернувся назад у рідне село знеможеним, сивим.

Не було землі в Артема Сароянца, а сім'ю годувати треба.

Пішов старий на рівнину, що простяглася нижче від Барсової ущелини, там, далеко від села, виорав дерев’яною сохою клапоть спаленої сонцем землі. Багато поту вилив він на цю землю, поки вибрав каміння, посіяв хліб і посадив чубуки винограду. Довго дивився старий на скелі: чи не перекинуть часом чорти свій казан на його ниву…

Але чортам і клопоту мало, що десь внизу гинуть від посухи насадження убогого землероба. Тремтячими від старості руками Артем викопав навіть арики від висохлого річища до своєї ниви і все поглядав на мідно-червоні скелі, чекаючи потоку.

Односельчани почали сміятися з нього:

— Ей ти, чоловіче, думаєш, чорти безплатно дадуть тобі воду?..

Але несподівано Араму пощастило: «чорти» послали йому воду, і він заробив трохи хліба… Правда, цей потік змив частину насаджень, зате добре оросив те, що лишилося.

Розумний землероб був Артем Сароянц. Він посадив виноградні чубуки в глибоких ямках. Потік заповнив ці ямки водою і родючим мулом. «Якщо в цьому році чорти більше й краплі води не дадуть, все одно мені вистачить», — думав Артем.

Отак на спаленій сонцем рівнині виріс розкішний сад. Через три роки він дав щедрий урожай. Піднялась і пустила чудові грона виноградна лоза.

Цей зелений оазис пом'якшив вигляд пустелі. Яких плодів не було в «райському» саду Артема! І виноград, і червоні, як кров, гранати, і соковиті сонячні персики…

Але отець Карапет прокляв цей «сатанинський сад», тому ніхто не купував у Артема ні винограду, ні вина. «Диявольською водою зрошений цей сад», — оголосив отець Карапет, і кожен селянин боявся сісти за стіл в Артема: адже все, що стояло на ньому, — хліб, плоди, вино, — все це було напоєне «диявольською водою»…

Як не переконував Артем своїх односельчан, що нема ні пекла, ні чортів, — ніхто його й слухати не хотів. «Не може ж він знати більше за отця Карапета, який здобув освіту в самому Ечміадзіні[18], де закінчив духовну семінарію!..»

Артем Сароянц збудував у своєму саду невелику хижку і жив у ній, схований від стороннього ока. Часом «пекло» посилало йому воду, часом його поле й сад довго страждали від спеки. І урожай був не завжди, — то вродить, то ні.

Так і минало життя старого Артема, якого не зрозумілій односельчани через свою забобонність. Рік за роком залишали його сили, і, нарешті, він тихо помер у своїй забутій всіма хижці.

Сад Артема лишився без господаря, здичавів. Ніхто не ходив туди, тільки потік, що зривався з гір, зрідка поливав його і мчав собі далі. Але дерева все ж цвіли й давали плоди. Їжаки, зайці, кози, що збігали з гір на солончаки, птахи і плазуни — всі знаходили тут собі поживу і своєю тваринною мовою, мабуть, висловлювали вдячність доброму дідусеві, що залишив для них таку багату спадщину.

Але так само, як без постійного догляду покрилась піском і стала пустелею ківітуча колись долина Месопотамії, так поступово занепадав і пустів цей зелений оазис.

… Опам’ятавшись від переляку, Паруйр вигукнув:

— Жени, Симон, жени! Тікаймо від цього клятого місця!

Під тоненькою смужкою вусиків шофера пробігла посмішка. Він натиснув на педаль, і в сутінках раннього світанку машина знову помчала в Айгедзор.

Розділ другий

Про те, як мрієш про сонце, коли навкруги туман

Асо занімів од жаху. Він опинився по коліна в воді і, тремтячи всім тілом, почав кликати на допомогу всемогутнього бога Шамса[19]. За пирогом печери почувся голос Ашота:

— Ти що, скам’янів? Тікай сюди! Рятувати треба! «Рятувати»! Це слово приголомшило хлопця. Може, потік змив товаришів, а він тут стоїть…

Але не встиг Асо, шльопаючи босими ногами по холодній воді, вибігти з печери, як потік припинився. Вируючи й клекочучи,