Читати книгу - "Четверо в яхті"

руїн, серед яких височіла масивна вежа старовинного замка.

Рисєк узяв чемоданчик, потиснув хлопцям руки, стримано подякував. Мабуть, він вважав, що зробив хлопцям велику честь, дозволивши підвезти себе.

Яхта причалила до невеликого помосту. За останні десять злотих хлопці купили молока і ще раз зварили

Манну кашу. Містечко було якесь сонне. Ніхто навіть не зацікавився ними, не підійшов до яхти, до вогнища.

Яка розкіш — заснути і забути про цю жалюгідну вечерю! І спати без кошмарів!

А втім, вранці кошмари повернулися, і дуже реальні. Хлопці подивилися на пусті вулички; там виднілося кілька крамниць, але що з того, коли в кишені не було ні гроша.

Одразу ж біля пристані росли невисокі кущі ожини. Войтек покликав хлопців. Вони спочатку завагалися, пригадуючи смак цих ягід, але згодом примирилися і з півгодини старанно об'їдали колючі кущики.

Коли хлопці знову вилізли на берег, роти в них стягнуло, очі були примружені, обличчя перекосилися від невимовного страждання.

— Ну, тепер я знаю, як виглядав колись золотий вік на базі збирання ягід і мисливства! — з убивчою іронією промовив Здісь, плюючи направо і наліво ядовитою фіолетовою слиною.

Мандрівники повернулися на «Аталанту». Один з мешканців, якого вони зустріли по дорозі, розповів, що в Лецьку є якесь правління держгоспів і що Гожиялки підпорядковані йому. Тому хлопці замкнули каюту, залишивши в ній небезпечну Суламіф, і всією четвіркою рушили в містечко.

Правління містилось у флігелі великого напіврозваленого старовинного замка.

О диво! Шеф цієї установи прийняв їх негайно, без зайвих церемоній. Це був молодий чоловік військової виправки, з орлиним поглядом, швидкий на рішення.

— Пане голова! — почав Куцик.

— Я не пан і не голова. Я керівник. Давайте без передмов. Слухаю вас!

Куцик виклав справу. Вони — четверо молодих, здорових людей — хотіли б допомогти держгоспам. Може, якомусь із них потрібна робоча сила? Вони чули, наприклад, що в Гожиялках саме косять сіно…

Керівник глянув на них проникливо і гостро.

— Яка освіта? Десять класів? То чого ж вам на сінокіс? Я зараз тут…

Перелякані перспективою залишитися в цих понурих руїнах, хлопці почали поспішно говорити про лозунг:

«Кадри — на виробництво!»

Керівник заперечливо хитав головою, йому будь-що хотілося призначити Куцика молодшим бухгалтером, Здіся — плановиком, Войтека — референтом по раціоналізації і економії. Навіть для Андрійка знайшлося б місце: охорона та гігієна праці.

— Зрозумійте, дурні, — кричав він, — якщо я не заповню ці штатні одиниці, то їх можуть скоротити!

Куцик непохитно стояв на своєму, і керівник, нарешті, відмовився від цієї ідеї. Але про Гожиялки він і слухати не хотів.

— Що ви там знайшли? Кажете, не справляться? Щоб Сикус не справився? Це зайве базікання! Він перший по звітності на три повіти… Зрештою, в нього там спеціальне завдання.

— Але ж сінокіс… — промурмотів Куцик.

— Сінокіс, сінокіс! Косити сіно всякий зможе! А от звіт по формі Б-12 хто зробить? А Сикус — ого, ого!

Можливо, хлопці вже й капітулювали б, але тут задзвонив телефон.

Керівник схопив трубку.

— Куба? Як діло? Як діє? Знову? Розумію, кінець циклу. Та-а-к, слабо, слабо. Скільки? Дванадцять? А звідки, брате, дванадцять? Шкода й говорити. Що, як? — Хвилину він слухав, усе більше червоніючи. Нарешті крикнув: — Ні, так я не дозволю! Це державний масштаб! Ні, ні, якщо ти мені будеш такі речі, то я взагалі… що?

Куба, мабуть, змінив тон, бо й керівник полагіднішав.

— Шість? — крикнув він. — Ні, шість не дам! Скільки? — Глянув на хлопців. — Чотири. Це моє останнє слово. Чотирьох чоловік, зате яких! Кожен, як лялька.

Хлопці ніяково перезирнулися. Вони почували себе об'єктами якихось важливих, майже міжнародних переговорів. Керівник одразу помітив це вагання.

— Ну, чорт з вами, їдьте в Гожиялки. Але спочатку треба трохи повчитися.

— Косити?

Керівник сердито махнув рукою.

— Де там! Взагалі…

— Але ж ми саме з школи…

— Школа, школа!.. Чому там вас навчають! Словом, нічого й говорити, треба пройти навчання. Недовго, — дві години! Ідіть до громадянина Пурхали, з місцевої промисловості. — Він глянув на годинник. — За півгодини він починає лекцію. Ви повинні його послухати. Зрозуміли?

Керівник уважно глянув на хлопців. Як видно, він добре розумівся на людських душах, бо гукнув:

— А тепер у касу! По п'ятдесят злотих авансу! Кругом, бігом розійдись!

Хлопці побігли в касу. На жаль, гроші мали бути тільки вдень.

Отже, товариші пішли шукати пана Пурхалу. Це тривало недовго: в містечку кожен знав, де шукати господаря місцевої промисловості.

Це був один з небагатьох нових будинків. У великий вестибюль виходило шестеро дверей з табличками. Хлопці читали по черзі: «Плановий відділ», «Головна бухгалтерія», «Відділ підготовки кадрів», «Загально-організаційний відділ». На шостих дверях було аж три таблички: «Директор», «Секретаріат директора» і «Без доповіді не заходити».

Хлопці стояли, не знаючи, що робити. На табличці не було вказано, куди й до кого має звернутися сміливець, який хотів би поговорити з керівником місцевої промисловості. Але раптом вони почули, що в одній з кімнат хтось виголошує промову.

— … найтісніший зв'язок з місцевими організаціями є основним обов'язком кожного службовця в Народній Польщі! — закликав з ентузіазмом чийсь гучний тенор. — Згідно з розпорядженням Голови Ради Міністрів про обслуговування відвідувачів…

Здісь підморгнув хлопцям і взявся за ручку дверей. У Андрійка стиснулось серце. Судячи з того, як кричав промовець, Андрійко уявляв, там великий зал, сотні слухачів… І ним оволодів страх.

Але це тривало тільки секунду. Здісь відчинив двері. Кімната була невелика, п'ять на шість метрів. Там стояв письмовий стіл і два стільці. Доповідач, невисокий, зовсім лисий чоловік в окулярах, з настовбурченими вухами саме підняв руку до носа і склав у пучку два пальці, прагнучи передати всі