Читати книгу - "Смерть у Києві"

чималим подивом упізнав один з відомих латинських кодексів.

— Хай сяде перед нами, — запропонував князь Андрій, — хоч і не знаю, чи довго триватиме твоє розпитування, лікарю.

— Повинен стояти, хоч як довго б ми питали, — сказав Долгорукий, — хто сидить, зрівнюється з нами. Чи ти хочеш пристати до лікаря, зрівнявши мене з цим чоловіком, на якого падає тяжка Підозра?

Силька метнув очима сюди й туди, ворухнувся не так злякано, як здивовано, але змовчав чи то від поштивості, чи то ждучи, в чому ж його звинуватять, а чи й справді почуваючи провину.

– І треба все записувати, — виставив вимогу князь Андрій. — Хоч ти, князю Юрію, і не визнаєш докладних записів, але тут без них обійтися негоже.

— Я запишу, — подав голос Дуліб, — Іваниця має принести приладдя для письма. Пішов шукати коней. Там у в'юках мої пергаменти.

— Мав би ти берегти їх пильніше, — посміхнувся князь Андрій.

— Перебуваю під рукою великого Князя, не маю, отже, ні про що турбуватися.

— Гаразд чиниш, — похвалив його Долгорукий, — тобі ж, князю Андрію, відомо гаразд, що в Суздалі багато літ ще до твого приходу на світ ведуться докладні судові книги. Не заохочую до писання докладного про побут і дії щоденні князівські, бо для значних випадків досить згадок коротких і вичерпних; змальовувати життя в подробицях не слід, бо подробиці здебільшого ганебні й брудні. Судові ж випадки щоразу нові, тому їх слід записувати для пам'яті потомних, а також для справодавства державного, бо держава має стояти на правді й чеснотах.

Іваниця приніс письмове приладдя, Дуліб прилаштувався писати, кивнув Іваниці, щоб той теж сів коло нього.

— Ми з Іваницею ведемо цю справу спільно, тому дозволь, князю, щоб він був присутній при всьому.

Долгорукий мовчки кивнув на знак згоди, князь Андрій гнівно ворухнувся, відчувши себе ображеним тим, що зрівняно його з простим слугою, але змовчав, сподіваючись належно поквитатися з лікарем в час допиту Сильки, де два князі, поза будь-якими сумнівами, мали переважити двох незнатних захисників сумнівної справедливості з Києва.

Силька переступав з нога на ногу вже трохи налякано, йому не сподобалися такі задовгі готування, не сподобалася й коротка, хай і невисловлена суперечка між князями й отими двома незнайомими людьми, хоч і простими, а, видно, значення й сили чималих. Єдине, що його втішало, це прихильність князя Андрія, тому він щосили намагався не виказати свого збентеження і тихенько пошикував, зволожуючи горло, яке чомусь зрадницьки пересихало, так що не здобудешся й на мову, коли тебе спитають про віщось, а питати, видно, зготувалися його докладно й суворо, хоч знову ж таки, ніяк не вгадаєш, про віщо.

— Підійди ближче і стань отам, — звелів Долгорукий. Силька слухняно наблизився, став якраз між князями і тими двома з Києва, але спитати його ні про що не встигли, бо нечутно відхилилися важкі дубові, ковані товстим залізом двері, й до палати вслизнув половчанин. Босий, у білому полотняному вбранні, з накинутою зверху хламидою, протканою золотими грифонами в колах, він швидко оббіг князів, підскочив до вогню, вихопив палаюче поліно, перекинув його в долонях, пожбурив назад у вогонь, тоді тільки поглянув на тих, хто сидів у палаті, ще більше звузив свої половецькі очі, гукнув клекітливо, мов справжній степовик:

— Китан!

Князь Андрій підвівся, підійшов до Ярослава, обняв брата.

— Не хотів тебе будити, брате, думав, спиш іще.

— А я не сплю. Ніколи не сплю. Поки спиш, багато зла твориться на світі. Не можу спати. Князь Гюргій скаже тобі про це. Поки спиш, можуть приїхати люди з Києва, а Київ завжди має лихі наміри. Не був ніколи в Києві лиш через слимачу лінькуватість свою, а ти, брате, був і можеш засвідчити правдивість моїх слів.

— Сину, — озвався князь Юрій, — піди до своєї палати, бо маємо тут справу невідкладну. По закінченні князь Андрій завітає до тебе.

— Не знаю Андрія. Це Китан! А ти не Юрій і не Гюргій, і не Дюргій, а Дюр, як називала тебе моя покійна мати. Ти ж називав її Фро, що означає дощ або щедрість. Забув, князю? А що таке Дюр по-половецькому? Теж забув?

Ярослав швидко заговорив по-половецькому, князь Юрій відповів йому так само скоромовкою: до них приєднався й князь Андрій, і ось уже перед Дулібом та Іваницею були мовби справжні половці, навіть Силька немало подивувався такому несподіваному перетворенню.

Князі говорили запально, гнівливо, вони переконували в чомусь один одного, хоч і безглуздим здавалося переконувати будь у чому малоумного Ярослава, який метався по палаті, сяючи своїми грифонами і хижо поблискуючи вузькими половецькими очима. Нарешті батько й син перемогли безумного, той ще раз оббіг палату, доскочив до Сильки: пильно вдивився йому в очі, доторкнувся пальцем до грудей, сказав майже пошепки:

— Небезпеки звинувачень і суду хоч і людські, а насилаються дияволом. Засоби ж диявола невичерпні, так і знай. А ти не винен! Не винен! Не винен!

Він намірявся ще раз повернутися до батька й брата, але від дверей його покликав тонкий, срібний голос:

— Брате-князю, жду тебе давно вже, а ти не йдеш.

Ніхто не бачив, коли ввійшла княжна Ольга, тепер усі повернулися туди, до дверей, очі усіх спочили на тоненькій білій постаті, всі скупалися в сірих водах незвичайних очей, а безумний Ярослав підбіг до сестри, упав перед нею на коліна, поцілував ноги, закричав:

— Веди мене звідси, веди, Олюню-сестро!

І вони зникли, полишивши по собі збентеження, зненацька відкинувши всіх тих, хто сидів тут на становищі суддів, з стану загрозливої урочистості до буденної чулості. Силька трохи збадьорився несподіваною підтримкою химерного князя-половчанина, хоча й досі не міг збагнути, в чому його можуть звинувачувати.

Дуліб з Іваницею опинилися мовби посередині між князями й звинуваченим Силькою. Вторгнення божевільного Ярослава ще більше підкреслило їхнє непевне, можна б сказати, двозначне становище. Для них уже були або мали стати ворогами і ті й ті, та й будь-яка стороння сила, навіть така, як цей блаженний, відірваний від світу, чистий душею княжич, виходило, так само виступала, ясна річ, цілком несвідомо, їхнім супротивником.

Дуліб вписав у свій пергамент: «Кожен — це або тиран, або раб. А ті, хто посередині, терплять звідусюди».

— Питай, лікарю, — подав нарешті голос князь Юрій, — бо вже пишеш, ще й не маючи що записувати, перевершуючи в цьому навіть князя Андрія.

— Записую думку, яку шкода було б забути.

— Правду сказав філософ, що винахід письма ослабив людям пам'ять. То можеш починати, лікарю.

— Тебе звуть Сильвестр, або Силька? — спитав хлопця Дуліб.

— Так.

— Ти з Києва?

— 3