Читати книгу - "Діти морських туманів"

як ти, дорожчий за будь-яке багатство у житті.

— Фан, хороша моя… — промовив він і трохи відсторонив мене рукою.

Потім вдарив кулаком об кулак і вигукнув:

— І подумати тільки, що це я ввів у твоє життя цього малого хлопчика з Нарвіка!..

* * *

Повсякденне життя сповнене різних дрібних подій, яких майже не помічаєш, ніби простий дикий камінь під ногами на дорозі. Та коли за гой камінь зачепишся, впадеш і боляче вдаришся, тоді зразу помітиш і надовго запам'ятаєш його!

Коли я побачила вас в кінці травня на порозі нашого класу, Давіде, — ви увійшли, залишивши Марінетту на шкільному подвір'ї, як це бувало вже не раз, — я одразу відчула, що новина, котру ви принесли, буде прикрою, що ви прийшли як вісник скорботи й суму.

— Тебе не видно вже цілий тиждень, Фанні! Поїдьмо до нас, вип'ємо по склянці вина. Крістіна буде така рада.

І я поїхала з ним. З часу першої поїздки до Берка, коли згодом батьки Марінетти й собі побували у того хірурга й повернулися звідти сповнені надії, у кожному погляді Давіда я читала щиру й вдячну приязнь.

І ще раз я змогла натішитися гостинним прийомом на їхній маленькій фермі край села, посидіти в кухні, геть залитій золотисто-зеленавим промінням ясного травневого надвечір'я.

Високі старовинні дзиґарі мелодійно вибили п'ять ударів. То був один з Давідових дарунків, — віднедавна він раз у раз щедро обдаровував дружину. Дві години терпеливих пошуків у салоні булонського антикварного магазину, потім відчайдушний двобій з непоступливим антикварієм, — і нарешті він з тріумфом повернувся до Голубки з трофеєм. Але в якому стані були ті дзиґарі! Розхитані, потріскані, геть спотворені часом, вони, напевно, отак і були б забуті десь у кутку і скоро загинули б навіки. Але під цією жалюгідною маскою Давід угадав приховану красу. А вгадавши, вирішив повернути її до життя. З допомогою Гійома він одмив, відчистив, відшліфував пемзою дзиґарі, тут поклав латку-шинку, там легенько пройшовся рубанком, і під вправними руками сумна руїна перетворилася на справжнє чудо. Потім він скромно оздобив дзиґарі, намалювавши дуже простеньку гірлянду з рожевих, блакитних і зелених квітів, у м'яких пастельних тонах на білій патині, яка буває на античній бронзі. Нарешті він заходився ворожити над механізмом, і одного дня серце старих дзиґарів ожило й забилося. Мідний маятник почав рівномірно коливатися, раз у раз спалахуючи бліками сонця, ніби зачарованого цим танцюючим золотом. Стрілки відміряли хвилини, посуваючись уперед малесенькими кроками, і щогодини переливчастий голос старих дзиґарів виспівував свою пісню…

Давід не міг довго таїтися з тим, що гнітило його серце.

— Фанні,— сказав він тремтячим голосом, — твій нордичний лицар підніс нам сюрприз — він знову накивав п'ятами…

Я підхопилася з місця.

— Коли був прийом на борту «Торільда»? Учора? Він відплив разом з «Торільдом», правда?

Тепер у Давіда був зовсім розлючений вигляд.

— Так, я дізнався про це від одного учня третього класу, якому Ян кілька тижнів давав уроки англійської мови. Учора ввечері Ян не прийшов до них. Хлопець сказав мені про це сьогодні вранці в ліцеї, і мене це дуже занепокоїло, бо взагалі Ян — сама точність і акуратність. Опівдні я поїхав до контори морського посередника, але спізнився на п'ять хвилин. Там уже нікого не було. Тоді я помчав до Яна на квартиру, в Острогов. Мені сказали, що Ян повернеться за кілька днів. З Булоні «Торільд» узяв курс на Антверпен, Роттердам, Бремен…

— Копенгаген і Осло — кінцеві пункти, я знаю! Я ж внучка моряка! Яка я дурна! — вигукнула я, охоплена запізнілим каяттям. — Треба було примусити себе піти на той прийом на «Торільді». Якби я була там, цього, можливо, не сталося б!

— Ти так гадаєш?

Нотка сумніву прозвучала в голосі Крістіни, її очі були сповнені жалю й співчуття, — це було нестерпно, і мені враз перехопило дух.

— Ви знаєте більше, але не хочете мені всього сказати!

— Щоб нічого не приховувати від тебе, Фанні, скажу, що, будучи в Острогові, я довідався про Янів мотоцикл. Ян узяв його на корабель. Може, ця вихватка продиктована просто бажанням зробити морську прогулянку до Антверпена чи Роттердама і звідти повернутися до Булоні на мотоциклі…

Я чекала, боялась і хотіла почути, чи взяв він з собою і речі, що були на квартирі у Гаррісонів.

— Я побував і на дамбі Сен-Бев перед полуднем, — закінчив Давід, вгадавши, що тривожить мене. — Ян узяв з собою маленьку валізу, яку можна прив'язати ззаду до мотоцикла.

Як сухо можуть звучати слова навіть в устах тих, хто любить вас, коли вони служать для того, щоб якнайшвидше збудувати загату проти розпачу, який піднімається у вашому занадто довірливому серці… Ах, це правда, я надто довго вірила в силу почуття, що зв'язувало нас ще з тих давніх днів і здавалося мені невичерпним, щоб намагатися якось розвіяти непорозуміння між нами, сподівалася, що воно розвіється само собою. А тепер раптом відкриваю для себе ще одного ворога, якого ігнорувала досі: море…

О мої ліси під Віскі, мої дороги і села, ви колись допомогли мені віднайти сліди Яна-втікача, але сьогодні ви нічим не зможете зарадити моєму лихові, бо втікач залишив поміж нами безкраю пустелю з водяних валів…

Мабуть, мої очі наповнилися слізьми, бо я побачила, що Марінетта підбігла до стільця, де лежав її фартушок, вийняла з кишеньки свого носовичка, подала мені і, видершись на коліна, обхопила мене за шию і стиснула міцно-міцно. Яка чарівна дитина! Мені спало на думку, що через п'ять чи шість років і я могла б мати від Яна таку маленьку донечку, яка любила б мене, втішала б у хвилини смутку… Невже ж усі мої надії і мрії були марні? Невже все, що було весною мого серця, зникло безслідно?

Занурившись обличчям у шовкове волосся дівчинки, я впивалася гіркими і такими непотрібними тепер докорами. Відповідаючи на ласку Марінетти, я поволі гладила ніжку дитини, гладеньку і круглу під святковою сукенкою, та раптом пальці