Читати книгу - "Вежі мовчання"

голову вся ця публічна ганьба? Зрада Батьківщині, хіба це жарти?! І неважливо, що за Батьківщина, гарна чи погана, реальна чи міфічна, статті Кримінального кодексу і в газетах з’явилися б більш ніж реальні.

— Я згодний, — сказав він. — Але проти продажу акцій можуть заперечувати мої партнери, інші акціонери.

— Не можуть, — відповіли особісти. — Полковник Качанов тут якраз представляє їхні інтереси повною мірою.

У кімнаті з’явився полковник Качанов, і вони швидко залагодили всі деталі.

Так Червоний Дон зрозумів, що нікого він не «кинув», а «останній лох» — це він сам. Особісти й київський холдинг розробили цю операцію давно і обдурили його, як дитину, підвівши за білі пещені рученьки до прірви, на самісінькому краєчку якої стояв літак «Київ — Вашингтон».

Дійсно, надалі залишатися в країні виявилося небезпечним. Втративши завод і весь бізнес, він за одну мить втратив і весь свій вплив. Тепер Матвій Донець став звичайним пенсіонером, хіба що із солідним рахунком у банку. І як тільки він відійшов від справ, йому відразу дали це зрозуміти практично всі без винятку: і друзі, і вороги. Він став таким же слабким і беззахисним, як й інші громадяни цієї великої й жахливої країни. Це було дуже незнайоме й неприємне відчуття — беззахисність. Якось він зайшов до аптеки купити таблеток для серця, і його впізнали двоє робітників заводу. Вони осміяли і обматюкали свого колишнього директора привселюдно. У пресі почали з’являтися недвозначні статейки, що нібито відкривали завісу над тим, як він заробив свої мільйони, починаючи від приватизації заводу й закінчуючи останніми подіями. Матвій Степанович чудово розумів, звідки це все йде й чим може закінчитися, тому пропозицію погостювати від двоюрідного брата дружини, який жив і працював у Штатах у якомусь солідному університеті й давно мав американське громадянство, прийняв із задоволенням і невластивою поспішністю.

Матвій Степанович нервово скинув плед, відстебнув ремінь безпеки й спробував акуратно пройти, однак прослизнути повз гладку дружину, не розбудивши, не вдалося.

— Мотю, ти куди? — сонно запитала вона.

— Я зараз, подивися за Марійкою, — відповів відставний директор, тримаючись за серце, що знову нагадало про себе гострим болем.

Він упевнено пішов величезним салоном, заповненим сплячими людьми.

— Пробачте, літак зараз входить у зону турбулентності. Чи не могли б ви повернутися на своє місце й пристебнути ремені безпеки? — сказала, фальшиво посміхнувшись, стюардеса.

Він із тугою згадав свою «аннушку», де він завжди був найголовнішим пасажиром. Але тепер Червоному Дону треба було звикати — і змиритися з тим, що він такий же, як усі. Нітрохи не кращий, однак і нітрохи не гірший. Жити йому залишалося всього два місяці.

Приблизно у цей же час прес-центри силових структур розповсюдили офіційні повідомлення про завершення слідства й розкриття двох жорстоких ритуальних убивств, які так вразили кілька місяців тому всіх мешканців містечка. З повідомлень випливало, що жодного стосунку до експорту продукції заводу ім. Кибальчича, а отже, і до вантажу подвійного призначення ці події не мають. Усі підозрювані на даний момент затримані й перебувають під вартою. Працювала група, три чоловіки. Один — таксист, він підбирав людей із вечірнього московського потяга — цей факт і став відправною точкою. Слідству вдалося встановити, що й Іваненка, колишнього митника, і Букреєва, начальника зовнішекономвідділу заводу востаннє живими бачили саме на залізничному вокзалі. Потім дорогою підсідали ще двоє зловмисників, завозили у глухе місце, накидали на шию дріт — і душили.

У прес-релізі правоохоронці підкреслювали, що всі троє підозрюваних є членами нової релігійної секти невстановленого напрямку. Під час обшуку за місцями їх проживання виявлено багато предметів, за допомогою яких і відправлявся релігійний культ: черепи тварин (яка і коня), а також два людських черепи, ніж-мачете, бубон і таке інше. Із чим пов’язаний ритуал підвішування жертв у вежах, слідству встановити поки не вдалося. Втім, найголовніше те, що злочинців знешкоджено і на них чекає справедливий суд, зазначалося в прес-релізах. І з цим важко було не погодитися.

— Але ти ж обіцяв, що це моє останнє завдання! — Вона плакала, і туш рясно текла по щоках.

— Так, але ситуація змінилася, тому тобі доведеться попрацювати ще.

— Але я не хочу!

— Це нікого не хвилює, сама розумієш! — Він сидів, вільно закинувши ногу за ногу, на зручному дивані. Над його головою висіла фотографія напівголої дівки з написом «Нічний клуб „Янголи“». — А якщо почнеш викидати коники, то твій чоловік довідається про твоє чудове минуле!

— Сволота!

— Ну, навіщо ж так грубо?! Це наша робота, дорогенька.

Дівчина була вагітна, і нервувати їй було шкідливо. Вона розуміла, що виходу в неї немає, і від цього плакала ще сильніше.

— Але ж я могла тоді поїхати з ним! Просто кинути все — і втекти! Я могла…

— Забудь! Нічого ти не могла, — посміхнувся чоловік. — І знаєш чому?

— Чому?

— Тому що він — такий же, як ми. Такий же, як усі. Ти могла втекти з кимсь незвичайним, з яким-небудь героєм, але — не з ним.

«Так, — подумала вона. заспокоюючись і витираючи туш зі щік серветкою, — так і є. Він був лише випадковим свідком… Співучасником кумедних обставин. Якщо кохання, звісно, можна вважати кумедною обставиною…»

— На, візьми, тут дві тисячі, — чоловік простягнув їй гроші. — Це тобі на шпильки. І йди до мене ближче.

Вона подивилася на нього, наче не розуміючи, про що йдеться.

— Іди, іди! Не турбуйся, камери спостереження я вимкнув, — заспокоїв її полковник Качанов, підвівся, зняв піджак і повільно, з легкою посмішкою в очах, почав розстібати зіпер на штанях.

Примітки
1

Пісня Олега Бондаренка.

(обратно) 2

Пісня Олега Бондаренка.

(обратно)
Оглавление ВІВТОРОК. ДЕНЬ