Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Коли добре стемнілось, ми рушили ярами і полями до Смільника. Розстрільною підійшли під саме село, залягли, а розвідка підсунулась до хат. У селі людей не було. Лише в одній хаті ми застали двох селян, що поспішно пакувалися. Вони розповіли, що ворог забрав усіх людей на горішній кінець села і там окопався. Вранці мали транспортувати людей до Сянока, а потім на Схід.

Наш невдалий бій в Смільнику затривожив цілу округу. До нас прибув курінний Рен з кількома старшинами. Переслухано багатьох старшин і стрільців. Прибув також наш старий сотенний Дідик. Він дуже уболівав за тими, що загинули, і не міг пробачити Корпові, що він так необдумано, в білий день, повів вояків у наступ.

Наступного дня вранці відбулася збірка. Разом з курінним Реном стояв молодий старшина — стрункий, високий бльондин з голубими очима і слідами віспи на приємному обличчі. Вбраний в німецьку уніформу і шапку-петлюрівку з жовтим шнурочком, він виглядав дуже добре.

Курінний Рен, показуючи на молодого старшину, представив його нам, як нашого нового сотенного. Це був командир Бродич, його перенесли із сотні Кармелюка, де він був чотовим. Ми відійшли з ним у ліси над Вислоком Великим і там стали табором. До нас прийшли нові стрільці й наша сотня вдвічі збільшилася.

З приходом нового сотенного в сотні повіяв новий дух. Сотенний Бродич виявив себе добрим господарем — заглядав усюди, провіряв зброю, амуніцію, мундири, взуття та все устаткування сотні. Він роздобув машину до шиття та заклав кравецьку майстерню на чолі з Ївою, кравцем за фахом. Порадившись з бунчужним і чотовими, він виміняв кілька коней в Словаччині на матеріял. З нього кравці пошили мундири, головно штани, які найскорше дерлися. Створено також шевську майстерню. А тому що я знався трохи на шевстві, то я перебрав верстат. Шкіру ми діставали всяку, часто гарбували самі. Зі мною працювали стрільці Птах, Граната, Воробець та інші. Крім взуття, ми робили кобури на пістолі, торби на мапи і т.п.

В цей час до сотні вернулися стрільці, які відбули вишкіл у підстаршинській школі. Кінцевий іспит підстаршин вони склали у великій битві.

Сотню вишкільників почала переслідувати польська підхоронжівка, яка приїхала з Варшави, щоб здати "практичний іспит" своєї старшинської зрілости. Перша сутичка відбулася в лісі над селом Делягова, і в ній згинув один стрілець з місцевої боївки. Вишкільна сотня перенеслася в Шибенецькі ліси і там закінчувала вишкіл. Кілька днів перед закінченням курсу, застава (це був якраз наш рій) побачила, як до табору з кількох сторін підкрадався ворог. Наша сотня зайняла становища в старих, ще з першої світової війни, окопах. Поляки почали бігти до штурму з наїженими багнетами на крісах. Але наші не в тім'я биті, відповіли ґранатами. Ворог у паніці завернув назад. Поляки повторили штурм кілька разів, але все без успіху і щойно, як охолов їх запал, бо чимало загинуло від наших ґранат, командир школи (здається Зруб) дав наказ до наступу.

З окопів вилетіли роз'юшені стрільці якраз тоді, коли ворог готувався до нового штурму, і почали жарити по ворожих групах. Поляки кинулися втікати. Наші загналися за ними досить далеко. В цьому бою вони взяли тридцятьох у полон, між ними деяких ранених. Здобули фіру з радіонадавчою апаратурою, багато рушниць, кілька кулеметів і мінометів та повні скриньки амуніції. Полягло в цьому бою коло ста поляків а двічі стільки було ранених. Наших загинуло троє, двоє місцевих і один з сотні Хріна. Двох стрільців поранено. З полонених наші стрільці забрали мундири та краще взуття, а їх, обдарувавши летючками, відпустили до Перемишля.

Ніхто з нас ніколи не знав, коли й кому вийде назустріч смерть. Вона чекала кожного з нас на кожному кроці і часто скошувала тоді, коли видимої небезпеки не було. І так, незадовго після повороту із старшинського вишколу, загинув Вуж. Він, Обласний і ще кілька стрільців пішли в розвідку до сіл Репедь, Коляшне і Щавне. На дорозі з Прибишова до Репеді, їх обстріляв ворожий кулемет. Стрільці розбіглися по полі і почали відступати поодинцем до лісу. А тому що був ясний день, ворог докладно бачив, що їх лише кілька і пішов сміло за ними. Обласний і Вуж якраз перебігали клаптик поля, що ділив їх від лісу, коли їх поцілили ворожі кулі. Іншим пощастило добігти до лісу.

Дикий ворог знущався над убитими повстанцями. Він поколов їхні тіла багнетами і порозбивав прикладами голови. Ми поховали їх в селі Репедь.

Ледве встигли ми поховати Обласного і Вужа, як селяни донесли нам, що поляки розрили могилу наших стрільців у Смільнику, і знищили хрест з таблицею. Сотенний Бродич наказав висипати нову могилу. До Смільника прийшли ми ввечері, взялися до роботи і на ранок могила стояла вдвічі вища, як перед тим, вимощена зеленою дерниною, з величезним хрестом, що його ледве притягла ціла чота. На хресті знову виднівся напис. Коли все було готове, сотенний наказав замінувати могилу з усіх боків.

Довідавшись, що могила знову насипана, поляки пішли її руйнувати. Але робота їм не вдалася. Кількох з них розірвало цілком, інші лишилися без рук або без ніг. Відтоді поляки могили не зачіпали.

Під кінець липня бунчужний Кудияр вибрав на збірці два рої найдосвідченіших стрільців. До них попав і я. Перший рій очолив Байдак, другий — Ославець. Командиром обох призначено Граба. Нас призначено як охорону високих старшин, що відходили на конференцію в Перемищину.

Я дуже радів цим призначенням, бо мав надію відвідати рідне село. Я навіть обговорив справу з чотовим Грабом і Байдаком, щоб зайти до моїх батьків на пироги. Та всі різнобарвні картини зустрічі, що їх вималювала моя уява, перекреслила химерна доля. Над Кузьміною охорону перебрав від нас інший відділ.

Мені сумно йшлося назад. Я думав про зустріч з батьками, яка не відбулася. Лише не думав — бо й не здогадувався — про страшну долю, яка їх незабаром зустріла. Їх вивезли до Стрия. Там батька допитували про мене і молодшого брата, який також був в