Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Чотовий Соловій сипнув по них з автомата, а за ним Чарнота з кулемета. Поляки стояли в ліфті так тісно, що не то відстрілюватись, а навіть повернутися не мали можливости. Кулі прошили по кількох нараз. Переляканий робітник випустив з рук линву і ліфт з грюкотом полетів униз, розбиваючи всіх, кого не досягли наші кулі.

Ми перейшли вбрід річку Ославу і просунулись між хатами ближче ворога. З панцерного поїзду заграли гармати, міномети і тяжкі кулемети. Наші протипанцерні петеери2 взялись і собі за роботу; за якийсь час поїзд почав притихати. Тим часом ворог згуртувався ближче нього. І ми ще більше посилили наш вогонь з усіх родів зброї. Поляки не витримали нашого наступу, і поїзд рушив у сторону Сяноку.

В той час, коли відбувався бій в Мокрім, кілька хлопців з куща, які не встигли приєднатися до сотні, почали "думу думати", якби і їм вдарити по поляках. Вони витягпи з криївки кілька мін, і хоч ніхто з них не вмів вживати їх, вони щасливо замінували ними залізничий міст. Коли панцерний поїзд в'їхав на нього, наступив громовий вибух. Хлопці із страху поховали голови в бур'ян, а коли піднесли їх, і міст і поїзд вже були в річці. Ми в селі думали, що це Хрін іде нам з допомогою.

Коли ми верталися назад, з пивниці спаленої хати вибігла маленька дівчинка, може шести років, і побачивши нас, покликала:

— Мамо, мамо, виходьте, наше військо йде!

З Мокрого ми вже не верталися до Середнього Великого, а затрималися в селі Туринське.

Не минуло і кілька днів, як до Сяноку, Ліська, Загір'я і Риманова прийшли чотири польських дивізії і одна дивізія НКВД. До Яселя, Команьчі, Тісної і Луковиї привезли танки й іншу панцерну зброю. Ми перейшли до села Суковате, але вдень сиділи в лісі. Сотня Хріна була в постійному русі, бо ворог думав, що це вона завдала йому стільки втрат у Мокрому, і ганяв за нею.

З приходом великих ворожих сил на Лемківщину, почалися сильні облави за нами, а по селах творилися ще більші страхіття. Села, через які перейшов ворог, виглядали немов після нападу диких орд. Поляки з ненавистю хижаків нападали на безборонне населення і знущалися над кожним, хто попадав їм у руки. Таким чином вони хотіли викликати серед українського населення паніку і зломити його морально, зробити нездібним до самооборони і спротиву.

Світ мовчав про ці страшні злочини, хоч я не вірю, щоб не знав про них, бож у Варшаві були західні дипломатичні представництва і вони мусіли знати, що діється. УПА робила все, що було в її силі, але наших сил було замало, щоб встояти проти численної регулярної армії. Наші відділи нападали несподівано на ворога і знову зникали в лісах. Ми мінували дороги, висаджували транспорти з військовими матеріялами, нищили військові будинки. Це паралізувало рух ворога на кілька днів, а потім ішли нові достави, нові вояки, нова зброя.

Десь також у травні, підпільники з Микова заалярмували, що ворог вскочив у село, брутально побив людей, розстріляв багатьох чоловіків і погнав усіх мешканців до Смільника, де був збірний пункт.

Наша сотня підсунулася під Миків і причаїлася на краю лісу. Поляки в силі одного полку окопалися з тяжкими кулеметами під селом. Коли стемніло, наша розвідка зайшла до села. В ньому було лише кільканадцять людей, які під час виселювання утекли, а тепер, під охороною ночі, прийшли до своїх хат узяти дещо з речей.

Коло другої години сотенний Корп дав наказ іти до Смільника. Вже добре світало, коли ми розстрільною вийшли з лісу. З-під лісу вилетіла червона ракета — це ворожа стійка заалярмувала свої відділи.

Терен нашого наступу був цілком відкритий, — поле рівне, як стіл, без жадного куща. Аж за ним видніло село. Важко було зрозуміти, чому Корп вибрав таке місце та ще й вранці.

Наше ліве крило вже перейшло поле і дійшло до хат, праве було на середині поля. І тоді зірвався сильний вогонь. Ми залягли. Чота Дороша встигла добігти до перших хат і звідси обстріляла ворога.

Під найсильнішим вогнем опинилася наша чота. З Байдакового роя я був висунений найдалі наперед і тримав зв'язок з роєм Палія. Нас було ворогові найкраще видно, тому й спрямував він увесь вогонь у нашу сторону. Вогонь сипався спереду, з боків, а ззаду ворог тяв з кулемета на церковній бані. Він найбільше паралізував наш рух, тому Вихор усю свою увагу зосередив на ньому. І ось йому вдалося знищити ворожий кулемет, але й його досягла ворожа куля. Його місце зайняв ланковий Кутик і розбив ворожий кулемет під хатою, але й він повалився мертвий. Тоді кулеметник Дунай зорієнтувався, звідки летять смертоносні серії. Він випустив усю стрічку з МҐ 42, і ворожий кулемет замовк. Зав'язався запеклий бій. І хоч як влучно в ціль тряпляли наші кулі, наша ситуація ставала все гірша. Ініціятива була в руках ворога. Він перевищав нас силами, і йому на допомогу підійшли з Волі Міхової та Лупкова свіжі підкріплення. Чотовий Соловій дав наказ іти на прорив. Ми зірвалися з землі і побігли до перших хат, а тоді яром у бік лісу. Проти нас і за нами летіли постріли. Не добігши до яру, впав молоденький Пень. Коли поляки зрівнялися з ним, він кинув ґранату і загинув разом з ворогом.

У густому лісі зроблено провірку. Бракувало дев'ять стрільців. Найбільше загинуло таки з нашого роя. Між убитими були: кулеметники — Вихор, родом з Гуцульщини, Дунай із Старого Самбора, Медвідь з Гуцульщини (що втік разом з Прутом з армії, яка буле організована в Сибірі), ланковий Кутик з Бережанщини, інтендант Човен, також з Бережанщини, Пень — хлопчина років п'ятнадцять з Солинки, Хрущ. Добня та санітар Василь, звідки походили — не пам'ятаю. (Ми всіх пізніше поховали у спільній могилі на цвинтарі в Смільнику).

Виставивши заставу на узліссі, ми пересиділи в бойовому поготівлі до наступного дня. На світанку Корп дав наказ вертатися назад до Смільника. Тут старшини почали між собою перешіптуватися, а стрілецтво півголосом протестувати. Корп щось відчув і в лісі над селом затримав розстрільну і передав по зв'язку,