Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

було робити тільки у вільні від праці дні. Щоб відлучитися на віддаль 20 км, треба на те мати від адміністрації дозвіл. Від «харчів», які вони збирали в лісі, померло дуже багато людей. «Наприклад, помер ще молодий чоловік, батько та дві сестри моєї теперішньої невістки», — заявляє ця жінка. Вони затроїлися якимись грибами. 1954 року їм дозволено виїхати на Захід, але кожний мусів заплатити по 500 карб. за особу під час виготовлення документів. Діти за працю на будові залізниці одержували місячно від 120 до 180 карб. заробітньої платні.. Родина згаданої жінки готувалась до виїзду ще від 1947 року, поступово заощаджуючи на переїзд гроші. Поворотець свідчить, що ті силою вивезені родини, які не мали для виготовлення документів грошей, залишилися там і надалі.

Свідчення ч. 16. Поворотець військово-полонений В. Р. Він свідчить, що після того, як його захоплено до полону, — вивезено до Норильську і замкнено в концтаборі, який існував ще до війни. Табір нараховував 4 000 в'язнів, з того числа 80 % українців. Це все були ті, яких німці примусили служити в німецькому допоміжному війську, або вояки української дивізії «Галичина», або українські вояки підпільної армії — УПА, яких в таборах називали бандерівцями. В. Р. оповідає, що він дуже близько з ними дружив, бо всі вони надзвичайно добрі люди, допомагали, чим могли, всім в'язням і дуже добре зорганізовані. Поворотець зустрічав у таборі ув'язненого українського єпископа, здається львівського, що походить нібито з Карпатської України. Крім його, зустрічав він інших, але прізвищ не пригадує. Один з священиків, після катастрофи під час праці, став інвалідом на все життя, а до цього захворів ще і на ТБЦ.

Поворотець знає в концтаборі багато ув'язнених курінних і сотенних УПА, тобто командирів української революційної партизанки. Він пам'ятає сотенного Худобу, якого розстріляно за повстання в Норильську в серпні 1953 р. В. Р. стверджує, що в концтаборах українці керують цілком підпільним життям, а чужинцям, особливо військово-полоненим, дуже допомагають. Часом українці пригадували німцям усі їхні брутальні потягнення та ставлення до українського населення, як взагалі німці в нелюдський спосіб трактували українців. Але попри те ставилися до полонених по-приятельському, бо вони розуміли, що винні були не окремі німці, а вся гітлерівська система. Поворотець з надзвичайним захопленням згадує ім'я Степана Бандери, якого хотів би сам бачити й особисто йому переказати, що про нього говорять в концтаборах всі українці і як вони в нього вірять. Цей поворотець навіть в концтаборах був неодноразово ув'язнений разом з українцями до ізолятора за те, що товаришував з ними. Він стверджує, що в усьому, щоб не сталося в концтаборі, МВД завжди підозрівало українців, бо воно було того переконання, що тільки українці здібні зробити спротив. Українці не тільки керують підпільним спротивом у концтаборах, але також і часто жертвують для цього своїм життям. «Якби не українці, нічого з повстань у концтаборах не вийшло б, бо росіяни на таке не здібні і вони в першу чергу донесуть до МВД. В таборі сексоти — це в більшості росіяни, або кримінальні злочинці», — свідчить поворотець В. Р. Серед українців він зустрічав дуже мало засуджених за кримінальні злочини. А якщо такі й були — це в більшості якесь недбальство по службі, або ж штучно вигадана комуністичною адміністрацією в Україні вина проти того чи іншого українця, за які на Заході взагалі не карають ув'язненням.

Під час повстання в більшості згинули українці. Про повстання в Норильську поворотець В. Р. свідчить таке:

Всю підготовку до того робили бандерівці. Між таборами Норильську та Караґанди існував підпільний зв'язок бандерівської підпільної організації. Всією підготовкою і повстанням керували два провідники-бандерівці. (З відомих причин прізвища їх тут не подаємо. — Примітка автора). На думку В. Р., МВД про повстання довідалося через зраду, але не від українців. В Норильську повстало 46 000 в'язнів. Навіть МВД офіційно заявило, що таку підготовку могли зробити лише єдині бандерівці. 4.6.1953 р. 15 українців не вийшли на працю і вчинили адміністрації спротив через те, що в таборі є велика кількість хворих, яких не можна посилати до праці. Вони зажадали лікаря, бо в таборі справді було багато хворих. Але лікаря не прислали і тоді всі політичні в'язні відмовилися йти до праці та зчинили крик. МВД викликало до себе всіх кримінальних рецидивістів і наділило їх ножами, доручивши зарізати 15 українців, які перші започаткували спротив. Але українці обеззброїли бандитів. Так розпочалося повстання. Під час загального спротиву були такі в'язні, в більшості кримінальні бандити та росіяни, що втекли до бараків і там заховалися. Вони не бажали приймати у повстанні участи. До табору увійшли озброєні вояки ВОХР-и та емведисти і хотіли арештувати кількох українців з ОУН. Але в цей час вийшов наперед один українець (прізвища не подаємо) і розпочав голосно говорити до присутніх. Він сказав таке: «Брати-українці, друзі арештанти! Нас в концтаборах і на волі вже довгі роки мучить МВД та совєтсько-комуністична влада, що сидить в Москві. Серед нас немає боягузів! Всі до боротьби!» Після його короткої промови всі в'язні згуртувалися щільніше і посунули лавами на вояків та МВД, які з переляку вибігли з табору. Концтабір негайно оточено великою охороною…

4.8.1953 року прибув піхотний батальйон та 6 танків. В'язням запропоновано припинити спротив та виходити до праці, але всі відмовилися. Після цього військо розпочало стріляти в натовп в'язнів. Це відбулося дуже коротко, але за той час забито 187 осіб та поранено 386. Після здушення повстання всіх в'язнів вивезено до таборів на Колиму, Магадан, острів Нова Земля та до інших. Під час повстання одна бригада в'язнів, що працювала поза табором, під керівництвом курінного з УПА, втекла. Але їх спіймано в порті Ігарка р. Єнісей. Всіх привезли до табору і під брамою розстріляли. Їхні трупи лежали декілька днів, щоб бачили всі в'язні.

Свідчення ч. 17. Поворотець 3. О. довгі роки перебував у таборах Воркути. Він свідчить, що в таборі, за його перебування, життєві умови були жахливі. Люди влітку спали на вільному повітрі, не зважаючи на погоду, а зимою всіх скупчено в неопалених бараках, де вони лежали на підлозі. До роботи адміністрація гнала їх щодня. В таборі з голоду за 3 тижні померло 500 осіб. 3. О. перебував у київській в'язниці ч. 1, в якій було ув'язнено до 30 000 українців. Всі вони знаходились у камерах п'ятиповерхового великого будинку.