Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

нiхто не зважився перший забалакати.

Коли це - увiйшов у хату Якiв Кабанець.

- А що це. Чiпко? I ти вже?.. - обiзвався. - Вип'ємо, зна­чить?

- Вип'ємо, - понуро одказав Чiпка. А далi смiлiше: - ви­п'є­мо! - А це вже гукнув на всю хату: вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мiзок у лобi закрутився!

Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й ча­р­ки, трохи не попадали додолу...

Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi - полилася з ротiв розмова, а в роти - горiлка,- Пi­доспiли ще людцi. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дiд, креме­зний ще нiвроку... Його скрiзь по селу знали, як чо­ловiка письменного: вiн завжди,було, на криласi спiває, посеред церкви апостола читає... А на язик собi вдався балаку­чий, а надто за чаркою... Талюбив-таки й випити. Бува­ло, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й почне тере­венi точити, та все по-письменному, по-церковному... Зiй­дуться в шинок людцi розважитись, з людьми поси­дi­ти, побалакати; вiзьмуть пiвкварти, квар­ту, щоб було чим горло промочувати - i дiда не минуть. Тодi вiн хоч до свi­та вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали. Iнодi, було, насмiшить беседу, аж за животи бе­руться; не вряди-го­ди й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, - а все-таки чар­кою не минали нiко­ли. I Кулик щонедiлi, щосвята в шинку.

Придибав вiн i тепер. За ним - другi, третi. Засiли кру­гом столу коло Чiпчиної горiлки; п'ють собi, патякають, люль­ки цмолять. Найбiльше там було дворових. Випуще­нi на волю, як птиця, без оселi, без землi, без при­тул­ку, - вони шукали собi оселi по шинках, щоб швидше скорота­ти тi тя­жкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горiлцi кисну­ти, її п'я­ним хмелем пiдсолоджували своє гiрке життя: не покину­ти ж було своєї втiхи тепер! I вони мерщiй кидали панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не бу­ло за що випити, пiджидали - може, хто пiднесе чарку-другу. Ши­н­кове панiбратство завжди знайдеться. Попри­ходили вони тепер, - Чiпка не обминув i їх чаркою...

Як пiдпили вже, то той заспiвав з п'яних очей, той бiд­кався, - куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чiп­ка не дослухається. В однiй сорочцi, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу ку­лаком га­мселить, як навiжений...

- Що це воно за знак. Чiпко? - питає його Кабанець, ко­ли Чiпка знемiгся трохи: - ти ж, мов, до сього дива не теє?..

- Не вживав? - Нi!.. А тепер буду...

- Чого ж це так?

- Бо нiгде немає правди... немає добра... i землi нема... пропала! Ну й гуляй!

- Та де ж твоя земля дiлася?..

- Де?.. взяли.. одняли гаспидськi п'явки... пропала!.. А земля пропала - все пропало.

- Так, так, - пiдхопили двораки: - без землi - що?.. Без зе­млi - життя нема!

- Риба без води, а чоловiк без землi - гине, - увернув Ку­лик по-письменному.

- Егеж, еге... А коли так - пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляється! Без землi... все по боку! Нащо воно? Навi­що те­пер корова, кобила, вiвцi?.. Га?.. Навiщо?.. Гуляй, ду­ша, без кунтуша! - Та, бух! по столу кулаком...

Стiл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навiть упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз її доставати: всi задивились на Чiпку... А вiн знову за своє:

- Дядьку Якове! Нiхто не зна... о-ох! нiхто не зна... Проклятi! П'ятдесят рублiв хотiли за землю.... Не в землi сила, не в землi вона була... нi! Земля - що?.. Земля!.. Хлiб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землi - усе пропало... усе! - Чiпка придавив на останньому словi, повiв грiзно по хатi очима, заскре­готав зубами, положив на стiл руки, схилив на них голов­у - та й притих...

Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, - дивувалися його непевним речам, а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати.

- Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на но­гах, один крiпак до другого, що сидiв та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... - Чув, Ми­кито? рушай!

- Пiдожди трохи, - одказує Микита.

- Чого?.. Ходiм, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лiчити, дарма що вiн по-письменному балакає...

А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i зале­петав :

- Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сата-наїл за­здрив. Согрiши Адам з Ївою... нехай царствує!.. Людiє! од слуха зла не убоїмся...

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа, устав, вийшов за сусiдом з хати... Хто тверезi­ший, собi став за шапку братись. А зосталися самi п'яни­цi. Той харчав, звалившись пiд лавкою; той сидiв, об­першись спиною об косяк вiкна, та здригував - замерз; а дехто ви­во­див не своїм голосом якусь п'яницьку пiсню - чи про "жур­бу впрямую", чи про неслухняну "долю"...

Аж перед свiтом приплiвся Чiпка додому, ледве на но­гах стоячи - п'яний-п'яний, п'янiший землi...

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...

- Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чiпка сiв на лавi, схилив голову...

- Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тi­льки грошi, та й те...

- Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навiщо все, ко­ли... у-у... у... - завiв на всю хату, мотнув розкудланою голов­ою, засвiтив повними слiз очима.

Материне серце мов хто в жменi здавив... Давай вона йо­го умовляти:

- Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти сам себе з свiта зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж роби­ти? Жили ж он без землi кiлька лiт, та хлiб їли... й те­пер не сидiтимемо без його... Ти тодi малий був, - сама пучками та ручками заробляла, - та не померли з голоду... А тепер - не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я до­по­можу... Що ж робити? На все його святая воля!

- Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нiчого - анi-нi!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все про­пало! I добро й душа пропала... бо немає правди на свiтi... немає мiж людьми... Тепер моє щастя - ось-ось бу­ло, та...