Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

уп­лило!.. - Чiпка розвiв руками - i задумався...

- А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавидiли - з iграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей про­щати, а дiд - любити... Дурнiї дурнi! не стоять вони слова доброго... їх мучити... му... морр...

Та - пуць! на землю... Так i захарчав... Мотря встала, ви­тягла з-пiд себе ряднину, вкрила нею Чiпку, пере­хрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давнi лихi роки; пригадала она свою криваву працю; пере­скочила її гадка на вого чоловiка-москаля... Де вiн? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь пiд шинком богу й душу вiддав... Глянула на сина, що, як той снiп, лежав на долiвцi - харчав, i стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!"

Прокинувся Чiпка - вже геть пiдбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з йо­го... Походив вiн, походив по хатi; не глянув навiть матерi в вiчi; вийшов, нiби до худоби, та й потяг - не в загороду, а прямiсiнько до Гальки... На третiй день - знову на осло­нi в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрi­тило, там i нiч темна привiтала...

XVI

ТОВАРИСТВО

П'ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка трьох товари­шiв щирих: Лушня, Матня та Пацюк - одна думка, одна гадка. Всi вони однакових лiт: не то, щоб старi, не то й молодi, - вже пiдтоптанi парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так i говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, - такий балаку­чий.

Пацюк собi худощавий, низький, мишастий, справж­нiй Пацюк, такий i прудкий; говiркий, спiвучий - на селi пер­ший спiвака.

Матня одрiзнявся од усього товариства й норовом, i околом. Який завтовшки, такий завбiльшки; неповорот­ний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як стовпцi. Не любив вiн нi балакати, нi спiвати, а любив на свiтi одну тi­льки горiлку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втiху.

Були вони всi три панськi й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й Чiпчин батько.

Матня та Пацюк узятi в двiр ще малими пiдлiтками: перший - вiд плуга, другий - вiд овець. Гiрко їм було роз­ставатись з батьком, матiр'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як i вони; тяжко ки­дати рiдне дворище, де їм знаком! були всi закутки, де їх родила й пестила мати; зеленi степи, де вони викохували хлоп'ячi сили; гiрко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдiєш супроти панської волi? Пановi треба... на те в його й крiпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матерi пана - викладали йому, що бiлоголовi сини їх, як стар­шенькi, єдина помiч у тру­днiй працi, - та не помогли нi сльози, нi викладки... Пановi що? Хiба пан думав про гiрку працю, хiба йому слiд до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й роз­гнiвався, що його панську голову якiсь сiльськi жiнки клопочуть такою дурницею... та й звелiв попрогонити матiрок з двору. Пiшли матiрки, понесли невимовленi прокльони на устах, гiркий жаль у серцi... А сини їх зо­сталися в дворi пiдпасачами: один - коло скоту, другий - коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворi. Умер старий Лушня, що жив на Вовчiй Долинi, на хуторi, поки­нув дочку-дiвку на свiтi. Одним одна робоча сила в сiм'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукiль, зосталися... Як на те пановi заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, - бо, на лихо собi, й непогана була. На її ж мiсце перевели на хутiр сiм'ю з двору. Спершу плакала дiвка та боялась усього, а найбiльш - як би догодити старому пановi. Та, видно, догодила-таки, бо через рiк з дiвки стала молодицею, породивши бiлолицього чорноголового­ хло­пця Тимошку. Як пiднявся Тимошка на ноги, став розби­рати всячину, то його взято за лакейчука до моло­дого пана, - старого тодi вже не було на свiтi, - чистити та наби­вати тютюном люльку, подавати води, а бiльше всього - стояти в кутку передньої коло дверей кабiнету, на случай якого приказу. Всього натерпiлося хлоп'я. Iнодi, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тодi не то, щоб одсилав спати, нi: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколiшки на всю нiч. А iнодi, щоб не задрiмав, бува, й навколiшках, пiдси­пав гречки пiд голi ко­лiна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, - присiкувався до хло­пця, та бив зате, що той нiби покрав, тодi, як, роздиви­вшись гаразд, - бдя­цьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Наба­чивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замiрявся вкрасти, бо перестановлював усе... Гiрко прийшлося хло­пцевi таке життя, злiсть накипала в молодому серцi. "Ко­ли не краду, то б'ють, - дума сам собi, - за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б'ють за те, що краду!". I через рiк, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодiячка, котрому нiчого вкрасти все, що тiльки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що вiн i сном i духом не знає, як воно опинилося у його в кишенi... Може, хто другий пiдкинув, щоб тiльки його вибили, - виправлявся вiн. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бiйкою нiчого не взяли. Пiдрiс вiн, став ще хижiшим, ще запеклiшим. Украде, бувало, який пустячок та й пiдкине другому, щоб вiд себе очi одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допи­ту­ва­тись, вiн ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а вiн собi нишком крадiжку поживе, та й смiється потайно...

Злодiйкувате життя не по душi самому запеклому зло­дiєвi. I в такого iнодi бувають часи, що оступлять його добрi думки, мучать його, розривають... Чоловiча совiсть не замирає в самiй