Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

спирту. Потім було інтерв’ю з засудженим за вбивство проводирем банди. І фото, і преамбули спокушали Ліне прочитати все підряд, але ж не ці статті були метою її пошуків.

Ліне гортала далі, доки натрапила на інтерв’ю, де об’єкт розмови стояв спиною до фотографа. У тексті не називалося його ім’я, але згадувалося покликання на поліцію, яка вважала його одним з наймогутніших представників кримінального підпілля Норвегії. Його виправдали у справі вбивства лідера пакистанської банди, однак нещодавно прокурор висунув йому обвинувачення у резонансній справі, пов’язаній з масштабною торгівлею наркотиками. Репортаж був історією людини, котра потрапила в тенета злочинних друзів, проте сама ніколи не вчиняла серйозних злочинів, хоча поліція, навпаки, намагалася виставити його в дуже немилому світлі. Чомусь Ліне здалося, що той чоловік, власне, і був інформатором Генрієтте.

Справа вбивства, у якій його виправдали, описувалася в репортажі дуже детально, супроводжувалась архівними фотографіями. Ліне відчувала, як з кожним прочитаним рядком зростає її неспокій. Вона вийняла з торби ноутбук, відкрила файл з базовою інформацією, яку уклав Аудюн Тюле про всіх імовірних співучасників пограбування. Дата вбивства, згадана в інтерв’ю, збігалася з вбивством, у якому виправдали Александера Квамме. А за наркотики, безсумнівно, посадили Яна Ґюдіма.

Неспокій змінився ледь не панікою, яка не давала дихати.

Імовірний ватажок в пограбуванні міг бути тим інформатором, з яким Генрієтте розмовляла про пограбування. Тілом Ліне аж дрижаки пробігли, коли вона усвідомила, що це може означати.

Ліне зраділа, що не поділилася усім, що знала, з Генрієтте. Вона не могла вплутатися ні в що серйозне, однак нажити собі проблем — легко. А ще це все означало, що Генрієтте може загрожувати небезпека.

Щоб не витрачати час на копіювання в читальному залі, Ліне швиденько сфотографувала сторінки телефоном і майже вибігла з бібліотеки. Кваплячись до авта, вона набрала номер Генрієтте. Довго йшли гудки, однак ніхто не взяв слухавки.

Ліне закинула торбинку на плече, почала набирати смс-ку з проханням до Генрієтте передзвонити їй. Тієї миті хтось сильно гепнув її в спину. Ліне заточилася вперед і впустила телефон додолу. Її раптом крутнуло, коли хтось шарпнув до себе торбинку. Ліне закричала, притиснула торбинку до тіла. Одягнений у чорне чоловік, з шоломом на голові, заніс руку і вдарив її кулаком у скроню. Ліне заточилася знову, але торбинки з рук не випустила. Чоловік вдарив ще раз, сильніше. Удар кинув її на землю. Чоловік потягнув за ремінець торбинки, копнув її в живіт. Ліне затулила руками голову. Нападник ухопив торбинку й кинувся бігти. Коли Ліне здужала підняти голову, він уже завертав у бічну вуличку, вийняв ноутбук, а торбинку викинув. Потім сів на заднє сидіння мотоцикла, який на нього чекав. Ліне підвелася на ноги. Номерний знак був так загнутий донизу, що годі прочитати реєстраційний номер. Заревів двигун, і мотоцикл зник з очей.

Ліне підняла телефон. Екран розбився, але сам мобільний наче вцілів. Вона перейшла вулицю, підібрала торбинку, позбирала розсипані речі. Аж коли сіла за кермо авта, відчула реакцію на те, що сталося: трусилася всім тілом, гикала й хапала ротом повітря. Зрештою, спромоглася позбирати докупи думки. То міг бути випадковий напад, однак думка, що все це аж ніяк не випадково, таки взяла гору. Нападники полювали лише за її «маком». Ні гаманець, ані решта речей у торбинці їх не цікавили.

А в ноутбуку — вся інформація про Симона Мейєра, Леннарта Клаусена та його батька: фотографії, нотатки, вихідна інформація, всі звіти, написані для батька. На щастя, документація була збережена й на iCloud, тож нічого не пропало. До того ж, Ліне мала доступ до всього зі стаціонарного комп’ютера вдома. Та що більше вона думала, то більше впевнювалася: нападники прагнули вивідати, що саме вона знає. Мабуть, ті самі, що погрожували заткнути рота Кімові Вернерові Поллену, якщо той не мовчатиме. Добре, що «мак» мав пароль. Зламати його буде не так уже й просто, та й нічого там не було надзвичайного, бо ні про самі гроші, ані про те, де вони сховані, не мовилося жодного слова.

Ліне знову глянула на телефон. На екрані великі тріщини, корпус теж пошкоджений, але користуватися ним іще можна. Варто було б зателефонувати в поліцію, однак Ліне набрала натомість номер батька.

51

Годинник показував пів на четверту, коли Вістінґ припаркувався перед пансіонатом Абільдсьо в Осло. Десь на Е6 їм назустріч, до в’язниці в Галдені, імовірно, проїхав адвокат Гарнеє.

Пансіонат, де мешкав Оскар Тведт, не надто вирізнявся на тлі інших багатоповерхівок в околиці, але мав простору територію навколо, пристосовану для пересування на інвалідних візках.

З головною лікаркою вони зустрілися в її кабінеті. Окрім доглядачки, прийшла ще адвокатка від комуни. Вона сиділа з прямою спиною, застиглим поглядом і копицею білявих кучерів, що спадали на плечі.

Ініціативу взяв у свої руки Стіллер.

— Дякую, що погодилися на зустріч без попередньої домовленості, — почав він. — Як я вже казав по телефону, виникла гостра загроза життю одного з пацієнтів.

— Про кого мова? — запитала головна.

— Ми отримали інформацію, пов’язану з розслідуванням однієї резонансної справи, тому дуже важливо, щоб ніхто не довідався про наш візит.

Три жінки водночас кивнули.

— Мова йде про Оскара Тведта…

Доглядальниця не стримала здивованого зойку.

— Таж він вегетує, а не живе, — запротестувала вона. — Цей стан триває уже понад десять років.

— Нам відомо, — відповів Стіллер. — Однак загроза реальна. Не маю права розголошувати подробиці, та ми мусимо вдатися до запобіжних заходів.

— Яких саме?

— Посадимо тут двох охоронців до з’ясування ситуації.

Адвокатка нахилилася вперед.

— А чи не було б доречніше вивезти пацієнта в безпечніше місце? — запитала вона, поправляючи на носі окуляри.

— Ми вважаємо такий крок нерозважливим і навіть зайвим стосовно Оскара Тведта. Тут його дім, тут він має щоденний медичний догляд.

— А безпека персоналу та інших пацієнтів? — запитала головна лікарка. — Решта тутешніх пацієнтів літні люди, які страждають на деменцію. Порушення звичного режиму може негативно вплинути на їхній стан.

— Це також взяли до уваги, — запевнив Стіллер. — Ми розраховуємо, що все залагодиться буквально за два дні.

Вістінґ відчув вібрацію телефона в кишені. Вийняв його, глянув на монітор — Ліне. Ліне може зачекати…

— Як відбуватиметься нагляд? У практичному сенсі? — поцікавилася доглядальниця. — У нашому пансіонаті постійно бувають відвідувачі.

— Наші люди будуть тут у ролі відвідувачів, — пояснив Стіллер. — Палату Тведта обладнаємо відеокамерами, на випадок, якби щось трапилося.

— Ви зніматимете наш персонал за роботою? У його палаті? — вражено запитала доглядальниця.

— Це проблема?

Доглядальниця промовисто промовчала.

— Поліцейські чергуватимуться. Я прийду завтра вранці,