Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

щоб бути особисто присутнім.

Місцева адвокатка підняла вгору руку, мовби від чогось його застерігаючи.

— Зачекайте! У мене склалося враження, що ви хочете використати пацієнта як приманку. Чи існують гарантії, що ніхто не постраждає, якби ці небезпечні люди таки з’явилися в пансіонаті?

Вістінґ глянув на неї. Мудра жінка, подумав він, має гострий розум. Їй би використати свою юридичну освіту деінде, а не в комунальній конторі.

— Я не можу нічого гарантувати, бо ми ще ні до чого й не бралися, — відповів Стіллер. — Я вже сказав, йдеться про дуже короткий період.

Знову задзвонила Ліне. Вістінґ вибачився, вийшов у коридор, щоб їй відповісти.

— Це я, — промовила Ліне.

Вістінґ відразу відчув хвилювання в її голосі.

— У чому справа?

— Украли мій «мак».

— Як це сталося?

— На вулиці, коли я вийшла з Національної бібліотеки. Підбіг чоловік у мотоциклетному шоломі й рукавичках, видер мою торбинку, забрав ноутбук і втік на мотоциклі.

— Ти постраждала?

— Кілька подряпин, — після короткого вагання відповіла Ліне. — Я думаю, усе невипадково. Мабуть, якось пов’язано зі справою.

— У поліцію дзвонила?

— А треба було?

— Це пограбування, Ліне. Мусиш написати заяву.

— Добре!

— Де ти зараз?

— У машині, на вулиці перед бібліотекою.

— Я зараз в Осло. Почекай, скоро під’їду.

Вістінґ повернувся до решти.

— Нам час вирушати!

Тюле й Стіллер встали.

— Ми вже тут закінчили, — кивнув Стіллер.

Він глянув на годинник і сказав головній:

— Наші люди прибудуть упродовж години.

Троє присутніх жінок запитань більше не мали.

— Що трапилося? — запитав Тюле, щойно за ними зачинилися двері.

— Напали на Ліне, — сказав Вістінґ. — Украли її ноутбук. Вона сидить у машині біля Національної бібліотеки.

Він вибіг надвір першим, сів у авто. Стіллер показував йому найкоротший шлях через місто, а Вістінґ тим часом розповідав те, що знав, хоча насправді знав дуже мало.

Коли вони прибули на місце, поліцейський патруль припаркувався позаду авта Ліне. Один із патрульних, з блокнотом і диктофоном, брав у Ліне покази, а його напарниця обшукувала газон.

Перш ніж вийти з автомобіля, Вістінґ почепив на шию поліційний бейджик. Стіллер і Тюле вчинили так само.

Патрульний, здавалося, закінчив опитування. Він поклав диктофон у кишеню й обернувся до прибулих, ковзнув поглядом по бейджиках.

— Гадаю, ми й самі тут впораємося, — промовив він не надто вдоволено.

— Сподіваюся, — відповів Стіллер.

Він підняв бейджик, ледь не тицяючи його патрульному під ніс.

— Адріан Стіллер, Кріпос, — відрекомендувався він. — Вона — одна з нас, — додав він, киваючи на Ліне.

— Колега? — запитав полісмен, обернувшись до неї.

Ліне похитала головою. Вістінґ підійшов до доньки, міцно взяв за плечі й пригорнув до себе.

— Вона працює нашим радником, — пояснив Стіллер. — Була при виконанні завдання, коли на неї напали.

Жінка-полісмен, яка оглядала газони, підійшла до них.

— Пропоную вам отримати дозвіл на перегляд записів з довколишніх відеокамер, — порадив Стіллер. — Якась із них у найближчому радіусі повинна була зафіксувати мотоцикл.

— Напад може бути пов’язаний з розслідуванням вашої справи?

— Цілком можливо.

— Крадіжки жіночих торбинок — типове явище, — завважила полісменка.

— Саме ця крадіжка нетипова, — заперечив Стіллер. — Це не крадіжка сумочки в старенької бабуськи, яка повертається з банку додому, а дещо зовсім інше.

Сітллер вийняв з внутрішньої кишені візитівку й простягнув полісменові.

— Зателефонуйте мені, якщо знайдете мотоцикл!

Полісмен узяв картку.

— Ми вже тут закінчили, — сказав він.

Стіллер повернувся до Ліне.

— Візьмемо твоє авто, — мовив він, маючи на увазі себе й Тюле. — А ти поїдеш з батьком.

Ліне почувалася вдячною за таку чуйність і з готовністю віддала ключі. Вістінґ теж був приємно вражений жестом Стіллера, однак промовчав.

— Цей випадок може не бути пов’язаний зі справою. Але перевірити його треба дуже ретельно, — сказав Тюле. — Ставки підвищуються…

Стіллер з ним погодився.

— Та, хай там як, ми диктуємо правила, — додав він.

52

У підвальному офісі Вістінґа заскрипіли стільці, кожен присунувся до столу. Ліне сіла на кінці столу. Починала боліти голова, вона відчула, як підпухла ліва половина обличчя від удару нападника.

Прийшов і Еспен Мортенсен, хотів почути, як її зуміли вистежити.

— Як тебе могли знайти? — запитав він.

— Думаю, хтось шпигував за мною від автозаправки. Мабуть, з числа співучасників пограбування в аеропорту.

І Ліне розповіла про свою зустріч з Кімом Вернером Полленом.

— Звідки їм було знати, що ти працюєш зі справою?

В авті, повертаючись з Осло додому, Ліне всю дорогу обдумувала різні варіанти.

— Хтось, із ким я спілкувалася, мусив бути безпосереднім учасником пограбування. Або Генрієтте розповіла про мене своєму інформаторові.

Вона переслала Вістінґові фото портретного інтерв’ю з Александером Квамме, щоб усі могли подивитися його на батьковому планшеті.

— Через це інтерв’ю їй може загрожувати небезпека, — стрепенувся Тюле. — Ти розмовляла з нею сьогодні?

Ліне похитала головою.

— Саме телефонувала їй, коли на мене напали.

— Спробуй іще раз, — порадив Стіллер.

Ліне набрала номер Генрієтте, але й цього разу ніхто не відповів.

— Хіба вона не передзвонила б тобі, побачивши пропущений дзвінок? — запитав Стіллер. — Востаннє ти їй телефонувала дві години тому.

Ліне написала коротке повідомлення з проханням озватися.

— Вона може бути чимось заклопотана, — промовила Ліне, але погамувати свій неспокій не могла. — Що я можу їй казати, а чого ні?

— Ми змушені її застерегти, — відповів Вістінґ. — Може, сказати, що твоє джерело в поліції повідомило, що Александер Квамме був ключовою фігурою у першому розслідуванні пограбування у 2003 році.

— Так, це не секретна інформація, — погодився Тюле. — 3 ким іще ти розмовляла про грабунок?

— Ні з ким. Лише про Симона Мейєра.

Мортенсен зручно вмостився на стільці й спробував підсумувати.

— Якщо напад на Ліне має дотичність до нашої справи, то ми не знаємо, до якої саме: пограбування чи зникнення.

— Обидві взаємопов’язані, — встряв Тюле.

— А про зникнення Симона з ким розмовляла? — запитав Стіллер.

Ліне написала список. Імен було не так уже й багато. Окрім Генрієтте, брат Симона Х’єль Мейєр і колишній старший інспектор Ульф Ланде.

— Єдині безпосередньо не причетні — Томмі Плейм та Кім Вернер Поллен.

— Я приглянуся до них ближче, — пообіцяв Тюле.

Задзвонив телефон Стіллера, він підвівся і вийшов з кімнати.

— І ти ще вела розмови з різними людьми про Бернгарда Клаусена, — уточнив Мортенсен.

— Лише з однопартійцями, з Едель Голт і Ґюттормом Геллевіком. Ще маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом у середу.

Аудюн Тюле підвівся.

— Мені треба повернутися в готель, — сказав він. — Усе, що досі відбулося, нам на руку. Ці типчики залягали на дні багато років і встигли повірити, що і пограбування, і зникнення Мейєра давно забулися. Копирсаючись у їхньому мурашнику, ми їх лякаємо