Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

РИСУЄТЬСЯ, — Білл Двері повернувся до панни Літунки, — РИСУЄТЬСЯ. Я НІКОЛИ НІЧОГО ТАКОГО НЕ РОБИВ. НАВІЩО ЩОСЬ ТАКЕ РОБИТИ? ЯКІЙ МЕТІ ЦЕ СЛУЖИТЬ?

Він розтулив долоню. Виник золотий часомір.

— Скільки ще в тебе лишилося?

— МОЖЛИВО, ГОДИНА. МОЖЛИВО, ХВИЛИНИ.

— То ворушися!

Білл Двері лишився, де був, дивлячись на часомір.

— Я сказала, ворушись!

— ЦЕ НЕ СПРАЦЮЄ. Я ПОМИЛЯВСЯ, КОЛИ ДУМАВ, ЩО СПРАЦЮЄ. ЦЬОГО НЕ БУДЕ. Є РЕЧІ, ЯКИХ НЕ МОЖНА УНИКНУТИ. НЕ МОЖНА ЖИТИ ВІЧНО.

— Чому ні?

Білл Двері вражено глянув:

— ЩО ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ?

— Чому не можна жити вічно?

— Я НЕ ЗНАЮ. ВСЕЛЕНСЬКА МУДРІСТЬ?

— Та що про це знає вселенська мудрість? А тепер ти будеш ворушитися?

Постать на пагорбі не рухалася.

Дощ перетворив пил у рідке багно. Вони поковзали униз схилом і поспішили через двір у дім.

— Я МАВ ПРИГОТУВАТИСЯ КРАЩЕ. Я ПЛАНУВАВ...

— Але тут трапився врожай.

— ТАК.

— Чи можна якось забарикадувати двері абощо?

— ВИ РОЗУМІЄТЕ, ЩО КАЖЕТЕ?

— Ну, придумай щось! Невже ніщо й ніколи не спрацьовувало проти тебе?

— НІ, — сказав Білл Двері з крихітною іскоркою гордості. Панна Літунка визирнула у вікно, а потім драматично відкинулася на стіну обіч вікна.

— Він зник!

— ВОНО, — сказав Білл Двері, — ВОНО ЩЕ ПОКИ НЕ ВІН.

— Воно зникло. Воно може бути будь-де.

— ВОНО МОЖЕ ПРОХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ.

Вона метнулася вперед, а потім глянула на нього.

— ГАРАЗД. ПРИНЕСІТЬ ДИТИНУ. Я ДУМАЮ, МИ МАЄМО ЗВІДСИ ПІТИ.

Його пронизала думка. Він трохи прояснів.

— У НАС Є ТРОХИ ЧАСУ. КОТРА ГОДИНА?

— Я не знаю. Ти весь час зупиняв годинники в усьому домі.

— АЛЕ ЩЕ НЕ ПІВНІЧ?

— Не думаю, що зараз більше ніж чверть по одинадцятій.

— ТОДІ МИ МАЄМО ТРИ ЧВЕРТІ ГОДИНИ.

— Як ти можеш бути впевнений?

— ЧЕРЕЗ ДРАМУ, ПАННО ЛІТУНКО. СМЕРТЬ ТОГО ПОШИБУ, ЩО РИСУЄТЬСЯ НА ТЛІ НЕБА, ОСВІТЛЕНИЙ СПАЛАХАМИ БЛИСКАВИЦЬ, — осудливо сказав Білл Двері, — НЕ З’ЯВИТЬСЯ О П’ЯТІЙ ЧИ ДВАДЦЯТЬ ПО ОДИНАДЦЯТІЙ, ЯКЩО МАЄ ЗМОГУ З’ЯВИТИСЯ ОПІВНОЧІ.

Вона кивнула, бліда, аж біла, і зникла нагорі сходів. За хвилину чи дві вона повернулася із Сел, загорнутою в ковдру.

— Все ще спить, — сказала вона.

— ЦЕ НЕ СОН.

Дощ припинився, але гроза все ще крокувала пагорбами.

Повітря обпалювало, гаряче, як із печі.

Білл Двері проминув курник, де Кирило та його підстаркуватий гарем скоцюрбилися в пітьмі, всі намагаючись уміститися на тих самих кількох дюймах сідала.

Бліде зелене сяйво зависло навколо комина ферми.

— Ми звемо це вогнями Матінки Карі, — сказала панна Літунка, — це знамення.

— ЗНАМЕННЯ ЧОГО?

— Чого? О, не питай мене. Просто знамення, я гадаю. Просто основне знаменування. Куди ми йдемо?

— В МІСТО.

— Щоб бути ближче до коси?

— ТАК.

Він зник у клуні. За певний час він вивів Хропунця, осідланого і загнузданого. Він заліз у сідло, потім нахилився і підняв обох — її і спляче дитя — на коня перед собою.

— ЯКЩО Я ПОМИЛИВСЯ, — додав він, — ЦЕЙ КІНЬ ВІДВЕЗЕ ВАС, КУДИ ВИ ЗАХОЧЕТЕ.

— Я не хочу їхати нікуди, крім як назад додому!

— КУДИ ЗАВГОДНО.

Хропунець перейшов на чвал, коли вони звернули на дорогу до міста. Вітер здирав листя з дерев, воно пролітало повз них і падало на дорогу. Випадковий спалах блискавки прошипів через небо.

Панна Літунка подивилася на пагорб за фермою.

— Я ЗНАЮ.

— ...воно там знову...

— Я ЗНАЮ.

— Чому воно нас не переслідує?

— МИ В БЕЗПЕЦІ, ПОКИ ПІСОК НЕ ВИСИПЛЕТЬСЯ.

— Ти помреш, коли пісок висиплеться?

— НІ. Я МАВ БИ ПОМЕРТИ, КОЛИ ПІСОК ВИСИПЛЕТЬСЯ. Я БУДУ В МІСЦІ МІЖ ЖИТТЯМ І ПОСМЕРТЯМ.

— Білле, скидається на те, що та штука, на якій воно їде... Я думала, це годящий кінь, просто дуже худий, але...

— ЦЕ СКЕЛЕТНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ. ПОКАЗНИЙ, АЛЕ НЕПРАКТИЧНИЙ. КОЛИСЬ В МЕНЕ БУВ ТАКИЙ, ПОКИ НЕ ВІДВАЛИЛАСЯ ГОЛОВА.

— Це наче пришпорювати дохлу коняку, гадаю.

— ХА. ХА. ДУЖЕ ДОТЕПНО, ПАННО ЛІТУНКО.

— Я гадаю, що в такий час, як цей, ти можеш припинити називати мене панною Літункою, — сказала панна Літунка.

— РЕНАТО?

Вона мала заскочений вигляд.

— Як ти дізнався моє ім’я? О. Ти, певно, побачив його написаним.

— ВИГРАВІЮВАНИМ.

— На одному з тих пісочних годинників?

— ТАК.

— Із отим піском, що весь час сиплеться?

— ТАК.

— У всіх такий є?

— ТАК.

— То ти знаєш, скільки я...

— ТАК.

— Це мусить бути дуже дивно, знати... такі речі, які знаєш ти...

— НЕ ПИТАЙТЕ МЕНЕ.

— Це нечесно, знаєш. Якби ми знали, коли помремо, люди жили б кращі життя.

— ЯКБИ ЛЮДИ ЗНАЛИ, КОЛИ ПОМРУТЬ, Я ДУМАЮ, ВОНИ Б УЗАГАЛІ НЕ ЖИЛИ.

— О, дуже афористично. І що ти про це все знаєш, Біллє Двері?

— ВСЕ.

Хропунець чвалом пролетів одну з убогої жменьки вулиць міста та мощену бруківкою площу. Навколо не було ні душі. В таких містах, як Анк-Морпорк, північ була тільки пізнім вечором, адже міської ночі не було зовсім, тільки вечори, що плавно переходили у світанки. Але тут люди впорядковували свої життя такими речами, як захід сонця і дислексичний спів півнів на світанку. І північ означала те, що називала. Навіть із грозою, що шмагала пагорби, сама площа була тихою. Цокання годинника на вежі, непомітне опівдні, тепер, здавалося, відлунює від будинків. У міру того, як вони наближалися, щось дзижчало глибоко у його зубчасто-коліщатих нутрощах. Хвилинна стрілка з клацанням зрушилася і завмерла на місці на позначці 9. Відчинився люк, і дві маленькі механічні фігурки самовдоволено задзижчали і почали калатати в дзвоник із очевидним великим зусиллям.

Дзень-дзень-дзень.

Фігурки вишикувалися і, погойдуючись, втягнулися назад всередину годинника.

— Він тут, відколи я була дівчинкою. Його зробив пра-прапрадід пана Калача, — сказала панна Літунка, — я завжди задумувалася, що вони роблять між боєм годинника, знаєш. Я думала, в них там маленька хатка або щось таке.

— НЕ ДУМАЮ. ВОНИ ПРОСТО РІЧ. ВОНИ НЕ ЖИВІ.

— Гм. Ну, вони були тут сотні років. Можливо, життя — це така штука, яка сама може наче завестися?

— ТАК.

Вони постояли в тиші, яку порушували тільки поштовхи, із якими хвилинна стрілка пробиралася крізь ніч.

— Було