Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

У травні мій середній бал становив вісім із десяти — дуже непоганий результат, — але зрештою я припустилася непростимої помилки. Сталося це у роздягальні, ми вдягалися після уроку фізкультури, і коли я зняла спортивне трико, разом з ним з’їхали вниз і трусики, на кілька секунд мої сідниці оголились. Але цього було достатньо.

— Седі, що це в тебе на заду? — запитала Гізер, пальцем показавши на мою родиму пляму. — Гей, швидше! Дивіться всі!

І перш ніж я встигла підняти трусики, всі дівчата побачили мою пляму, стали сміятись, а я стояла практично знищена. Ворог бісився від люті, я знала, що він покарає мене за зраду, і так і сталося, щойно я повернулась додому: не встигла я підобідати і подивитись на себе у дзеркало, як він наказав зачинитись на ключ у кімнаті і сто разів щосили стукнутись головою об стіну. «Думаєш, мама по тебе прийде? — глузував він з мене. — Та ти на неї не заслуговуєш, ти ж навіть вбратись і роздягнутися нормально не можеш! То й блякни тепер у цій тюрмі до скону!»

Невже всі мої високі оцінки пропали через цю кляту помилку?!

Увечері після ста ударів головою об стінку я ходила мов прибита, це позначилось на уроці музики, я грала гірше, ніж зазвичай, до вечері ледве доторкнулася, бабуся запитала, чи я, бува, не захворіла, але відповісти «так» я не мала права, мені було заборонено взагалі щось комусь казати про те, що сталося, однак саме тієї миті задзвонив телефон, і я кинулася на кухню.

— Алло?!

— Седі, серденько! Я повернулась!

— МАМО!

Бабуся швидко ввійшла на кухню й забрала слухавку в мене з рук, пробурмотівши: «Хіба тобі хтось дозволяв відповідати на дзвінки?! Повертайся до столу!» А у слухавку вона мовила: «Крістіно, хіба ти забула: о шостій п’ятнадцять ми сідаємо за стіл?» Та мама, вочевидь, на це запитання не відповіла, бо через деякий час бабуся гукнула «ЩО?!» і теат­ральним жестом зачинила двері на кухню. Цілих десять хвилин дідусь спокійно вечеряв, а я чекала новин, і ми не перекинулись жодним словом.

Коли бабуся повернулася до столу, ми помітили її розгуб­леність — вона не відводила очей від своєї тарілки.

— Крістіна... вона не тільки виходить заміж за цього Пітера... — нарешті сказала вона дідусеві. — Не тільки просить, щоб ми приїхали на її весілля... але вони ще й хочуть забрати Седі з собою до Нью-Йорка!

І мене ніби оксамитовим ковпаком щастя накрили — ніби якесь божество всередині мене зітхнуло з полегшею.

Он воно що! Отже, мої зусилля не були марними. Незважаючи на прикрий випадок у роздягальні, мої оцінки принесли плоди. Я покину цей будинок, я нарешті почну жити по-справжньому!

Відтоді ніщо не захмарювало мої дні. Міс Келлі могла скільки завгодно забивати мені голову «Повним зібанням творів для піаніно» Людвіга ван Бетховена, дівчата у школі могли скільки завгодно витанцьовувати навколо мене, тицяти пальцями і реготати, викладачка танців скільки за­вгодно могла ставити мене в куток, бо я всьоме пропустила пірует, — мене все це не турбувало: я вже не належала цьому світові, я збиралася до Нью-Йорка!

На початку червня, стиснувши губи сильніше, ніж будь-коли, бабуся взялася за підготовку до маминого весілля. Вона купила мені нову сукню — з жахливої жовтої тафти, обшитої кілометрами негнучкого мережива, — і чорний пластиковий пояс. Уранці того знаменного дня вона повела мене до перукарні, пані вимила мені волосся в окропі і зробила зачіску-плісе, рожевими пластиковими шпильками поприпинавши бігуді мені до голови під гострим кутом, — і я мало не волала від болю. Потім перукарка посадила мене під сушилку, ввімкнула її, і з мене полилися потоки поту, бо електричний шолом пік і шипів, бігуді липнули до шкіри голови, і коли все нарешті закінчилось і перукарка зняла бігуді, я на мить вирішила, що тепер принаймні буду гарною — але ж ні, замість залишити мені кучері, що заледве закрутились, вона начесала їх так, що я мала вигляд ненормальної, а потім змайструвала на моїй нещасній голові якийсь шолом Мінерви і лаком закріпила його; в результаті я не впізнала себе у дзеркалі — для дівчинки це була вкрай дивна зачіска. Я довго боролася з сукнею, панчохами й туфлями — нарешті, відступивши, щоб поглянути на результат, бабуся схвально кивнула: «Ну, може бути».

У церкві від люду аж стіни тріщали, проте, окрім дідуся й бабусі та трьох маминих друзів, яких я бачила в неї того незабутнього квітневого дня, я не впізнавала нікого. Я сіла в першому ряду між бабусею й Пітером. Бабуся дивилася прямо перед собою, вона була напружена і мовчазна, тож в очікуванні початку церемонії я впівголоса перемовлялася з Пітером.

— Якщо ти не віриш у всі ці бздури, навіщо одружуєшся в церкві? — запитала я.

— Твоя мама сказала, що це театр, — відповів Пітер. — Бач, яка шикарна буде вистава? У кожного своя важлива роль. До речі, твій костюм — просто бомба!

— Дякую, — відказала я, вдячна йому за таку очевидну брехню. — Твій теж такий нічогенький.

— Розумієш... коли прийде моя черга, я підведуся, надягну каблучку на палець Кріссі і скажу «Так». І знаєш що, Седі?

— Не знаю. А що?

Він нахилився до мене і тихенько, змовницьким тоном сказав:

— Свій текст я вивчив напам’ять.

Я розреготалась, і бабуся легенько вдарила мене ліктем у бік. Орган, трохи пошипівши, видав «Весільний марш», і всі обернулися, бо у центральному проході з’явився дідусь: він урочисто вів маму, тримаючи її за лікоть, на мамі була проста біла довга сукня без рукавів; мамине біляве волосся було заплетено у дві коси, прикрашені білими квітами, — красивішої жінки ще світ не бачив!

— Поглянь! — прошепотів мені Пітер. — Твоя бабуся плаче у точно визначену мить! Тепер на сцену виходжу я. Щось мені зле... Яка в мене репліка, не нагадаєш?

— Ти маєш сказати «так».

— Авжеж! Так... Так... Так...

І він поволі подався до вівтаря — а вже за кілька секунд актор, який грав священника, оголосив маму і Пітера Сілберманна поєднаними священними путами шлюбу.

Під час прийняття моєю увагою заволоділи наїдки. Замість сісти, люди походжали між столами, на яких стояли велетенські таці з різноманітними маленькими наїдками — певно, це оплатили заможні батьки Пітера; я була впевнена, що моїм дідусеві й бабусі не спало б на думку подавати фаршировані рулетики, хрумкі м’ясні кульки й тістечка, з яких стікав мед. Розуміючи, що перед усіма бабуся не наважиться мені дорікати,