Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

сьогодні ввечері дорогою додому шкодуєш, що не пригорнув його, не приголубив. Просто притиснув би якнайближче до серця, щокою тобі у ямку ключиці, геть сонне. Ніби ти сам зміг би його врятувати. Якусь мить навіть не переймаєшся, в ролі кого тобі слід зареєструватися. Бодай на мить — не той, ким тебе оголосили Цезарі.

О Jesu parvule,

Nach dir ist mir so weh[187]…

І от уся ця компанія випадкових знайомців, вигнанці та хтиві бахури, призвані під старість понурі цивільні, чоловіки, що, попри весь свій голод, жиріють, через це потерпають від здуття, особи в передвиразковому стані, захриплі, шмаркаті, червоноокі, з хворим горлом і роздутим сечовим міхуром — у них болять крижі і весь день мордує похмілля, люди, що бажають смерті воістину ненависним офіцерам, люди, яких ти бачив у містах в пішому строю і без посмішок, але забув, а вони тебе теж не пам’ятають, вони знають, що ліпше б поспати трішки, а не викаблучуватися тут перед чужими, — дарують тобі цю вечірню службу Божу, ось вони сягають найвищої точки з її фрагментом якоїсь давньої гами, що плавно і розлого линув, голоси складаються по три, по чотири, вище, відлунням сповнюючи весь обшир церкви, — жодних несправжніх немовлят, жодних проголошень Царства, навіть спроби зігріти чи осяяти цю моторошну ніч, лишень, дідько б нас забрав, оце тихеньке і неохайно обов’язкове наше благання, наше щонайпалкіше поривання назовні, — благословен Господь! — щоб ти забрав із собою за адресою польової пошти, твоя воєнна личина, впоперек слідів ніг і шин у снігу нарешті вже на тій стежині, яку маєш проторувати сам, наодинці і в темряві. Хочеш цього чи ні, хай би які ти переплив моря на шляху додому…

□□□□□□□

Фраза парадоксальна, коли слабкі подразники мають сильні реакції… Коли ж це сталося? Рання стадія сну: вночі не чув ані «москітів», ані «ланкастерів», що дорогою до Німеччини роздирали моторами небо, добру годину термосили його і шматували, кілька клубів зимових хмар дрейфували під вібрацією заклепаного сталлю дна ночі, жах від виправи стількох бомбардувальників. Ти сам непорушний, дихаєш ротом, самотній, горілиць на вузькому ліжку біля стіни, ані картин, ані графіків, ані карт: так звично порожньо… Твої ноги вказують на високе вікно, вирізане у дальній стіні. Зоряне світло, вперте ревіння бомбардувальників, досередини проникає крижане повітря. Стіл захаращений книжками із переламаними корінцями, з нашкрябаними колонками, означеними «Час/Подразник/Секреція(30 сек)/Примітки», чайними філіжанками, мисочками, олівцями, ручками. Спав, марив: за тисячу футів над тобою летіли сталеві бомбардувальники, хвиля за хвилею. Це було всередині якоїсь просторої зали для зібрань. Людський тлум. Останніми днями у певні години кругле і досить яскраве біле світло ковзало у повітрі прямовисно то вгору, то вниз. Аж ось воно знову з’являється, раптово, як завжди, звично лінійним курсом — зліва направо. Але цього разу воно мінливе — яскраво спалахує короткими сплесками або неприємно зблискує. Цього разу явище сприймають як застереження — щось недобре, геть недобре для сьогодні… Ніхто не знав, що може означати кругле світло. Утворили комісію, почали розслідування, відповідь майже в руках — але поведінка світла змінюється… Зібрання перериває роботу. Побачивши, як дражливо мерехтить світло, очікують чогось страхітливого — не повітряного нальоту, але чогось дуже близького і невідворотного. Зиркаєш на годинник. Рівно шоста, стрілки виструнчилися вгору і вниз, розумієш, що шоста — це година, коли з’являється світло. Виходиш надвір, у вечір. Бачиш вулицю перед будинком, у якому ти жив у дитинстві: кам’янисту, покраяну коліями, потріскану, у калюжах виблискує вода. Рушаєш ліворуч. (Зазвичай вві сні волієш бачити краєвид праворуч — широкі нічні галявини, нависають старезні горіхи, віддалік пагорб, дерев’яний паркан, коні із запалими очима, цвинтар… Твоє завдання в таких снах часто полягає в тому, щоб іти — під деревами, крізь тіні, — аж поки щось не станеться. Часто йдеш перелогами, що за кладовищем, там осіння ожина і кролики, там живуть цигани. Іноді літаєш, але ніколи не можеш сягнути далі певної висоти. Відчуваєш, як уповільнюєшся, невблаганно гальмуєш: не гострий страх упасти, а лишень заборона, якої не скасувати… аж ось починає тьмяніти краєвид… а ти знаєш… що…) Проте сьогодні увечері, о шостій годині круглого світла, ти звертаєш ліворуч. З тобою дівчина, нібито знаєш, що вона твоя дружина, хоча ти ніколи не був жонатий, ніколи раніше її не бачив, але знайомий з нею вже багато років. Вона мовчить. Щойно скінчився дощ. Усе мерехтить, обриси надзвичайно ясні, освітлення тьмяне і дуже чисте. Звідусіль, хоч куди кинеш оком, визирають маленькі сузір’я білих квіточок. Цвіте геть усе. Знову зауважуєш кругле світло, що котиться схилом, коротко блимає, то воно є, то його нема. Попри свіжість, нещодавній дощ, буйне цвітіння, на душі чомусь тривожно. Намагаєшся вловити свіжий аромат і зіставити з тим, що бачиш, але не виходить. Усе безмовне, без запахів. Через отаку поведінку світла щось має статися, тобі лишається тільки чекати. Краєвид сяє. На тротуарі волога. Розправляєш на плечах та потилиці щось тепле і подібне до каптура і вже хочеш сказати дружині: «Це найзловісніша вечірня година». Але знаєш набагато влучніше слово. Підбираєш його. Це чиєсь ім’я. Воно чекає за сутінками, за ясністю, за білими квіточками. Світло стукає у двері.

Зриваєшся на ліжку, серце гупає від страху. Чекав на повторення стуку, аж тут зауважив, що в небі бомбардувальники. Знову стук. Із самісінького Лондона прибув Томас Ґвенгідві зі звісткою про бідолашного Спектро. Ти спав під невпинним оглушливим ревом ескадрилій, але прокинувся від легенького шкрябання Ґвенгідві. Щось подібне до цього відбувається в корі головного мозку собаки під час «парадоксальної» фази.

Під карнизами покрівлі з’юрмилися привиди. Витягуються між засніженими димарями, гудуть над вентиляційними шахтами, надто слабкі, щоб самим видати бодай звук, навік сухі у поривах вогкого вітру, розтягуються, але не рвуться, вигнуті на склистих лекалах гребенів даху, уздовж сріблистих видолинків, ковзають там, де у берег вмерзає морська піна. Вони збираються з кожним разом щільніші, англійські привиди, скільки ж їх тлумиться ночами, спогади випущені у зиму, зерна, які довіку не зійдуть, цілком намарно, хіба що яке слівце вряди-годи, підказка для живих:

— Лиси, — вигукує СпектроЕ через астральні простори, слово призначене для містера Пойнтсмена, якого наразі нема і якому не повідомлять, бо ті кілька людей з Відділу Псі, що тут сидять і чують, на кожному сеансі отримують отакого роду таємниче сміття — якщо його і запишуть, воно опиниться у проєкті Мілтона Ґлоумінґа з підрахунку слів… — Лиси, — пискляве відлуння пополудні,