Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

про власні тіла, і на Різдво вже голі, як обскубані гуси, під понурими і дешевими старечими суконними лахами. Електричні годинники поспішають, навіть Біґ-Бен тепер поспішатиме аж до приходу нової весни, усе квапиться, і, вочевидь, ніхто більше цього не розуміє, та й ніхто цим не переймається. Війна потребує електрики. Це жвава гра, «Електрична монополія», в ній беруть участь виробники електрики, Центральне електроенергетичне управління та інші військові відомства, аби Час Енергосистеми був синхронізований із Гринвічем. Ночами у глибочезних бетонних колодязях динамо-машини, місцезнаходження яких засекречене, крутяться швидше, а стрілки годинників перед безсонними старечими очима намотують хвилини, виють, тягнуть вище, до запаморочення сирени. Це Ніч Божевільного Карнавалу. Веселощі під прикриттям хвилинних стрілок. Істерія у блідих ликах поміж цифрами. Виробники електроенергії кажуть про навантаження, воєнні витоки, настільки величезні, що годинники знову можуть сповільнитися, якщо не вкрасти цей нічний марш, проте щоденно очікуваних навантажень не відбувається, й Енергосистема потроху розганяється, обличчя старих обертаються до циферблатів, гадаючи: змова, і числа вихоряться до Різдва Христового, до насильства, до новітньої зірки серця, що змінить усіх нас, навіки поверне до першоджерел. Але сьогодні над морем туман — досі тиха перлина між стулками мушлі. А в місті шкварчать дугові лампи, розлючені, у притлумленому сяйві вздовж осей вулиць, надто крижані як на свічки, надто охолоджено-запітнілі як для всеспалення… високі червоні автобуси погойдуються, усі їхні фари, за новими правилами — незатемнені, схрещуються, відбивають, тицяють і засліплюють, повз них проносяться величезні жмутки і клапті мокречі, пустельні, під перламутровим туманом пляжі, колючий дріт яких ніколи не знав внутрішнього жала струму і лишень пасивно хитався, окислюючись ночами, тепер в’ється кільцями підводної трави, жорстоко холодний, гострий, наче скорпіон, безслідними милями пісків повз кинуті в останніх мирних літах яхти, що колись під час відпусток катали весь старий світ, винні, й оливково-дібровні, люлькові вечори по інший бік Війни, а нині обідрані до іржавих балок і скоб, а всередині ще й смердять тією ж ропою, що й пляж, яким тепер не погуляєш, бо Війна. А за пагорбами, за прожекторами, об які восени з ночі в ніч билися перелітні птахи, безпорадно купчилися, аж поки безсило падали зливою з неба, сидять парафіяни на вечірній службі у непаленій церкві, тремтять, безголосі, коли ж бо хор їх питає: де радощі? А де ж іще, як не там, де Ангели співають нових пісень і бамкають дзвони при царському дворі. Еіа — дивне тисячолітнє зітхання — еіа, warn wir da! аякже, ми таки тут… Стомлені люди за чорним вожаком із дзвіночком тягнуться, скільки можуть, якнайдалі від овечих шкур, наскільки рік дасть їм відбитися від отари. Ну, ходімо. Облиш наразі свою війну, паперову чи залізну, війну паливну чи плотську, заходь зі своєю любов’ю, зі страхом програти, з виснаженням своїм. Увесь день на тебе наскакувало, спонукало, чіплялося, вимагало віри у стільки всіляких неправд. Чи ж ти — це розпливчасте злочинне обличчя на посвідці, чию душу викрала урядова фотокамера, коли зімкнулася гільйотина діафрагми, чи душа зосталася із серцем твоїм у «Солдатському клубі[182]», де підраховують нічний вилов дівчата зі Служби Побуту, дівчата на ймення Елін дбайливо розкладають по охолоджених відсіках ґумові на дотик брунатно-малинові органи з жовтими патьоками жиру — ой, Ліндо, ходи-но сюди, помацай, встроми пальця у шлуночок, аж голова обертом, ще б’ється… Тут всі при ділі, кого б нізащо не запідозрив, усі, крім тебе: капелан, лікар, твоя мама, яка сподівається почепити «Золоту зірку», прісне сопрано вчора ввечері в програмі Внутрішнього мовлення, і не забудемо містера Ноеля Коварда[183], такого стильного, гарненького, коли йдеться про смерть і життя після смерті, на нього в «Герцогиню» народ валить четвертий рік поспіль, хлопці з Голлівуду нам розповідають, як у нас тут усе гарно, як весело, Волт Дісней змушує слоненя Дамбо хапатися за пір’ячко, а скільки трупів під снігом серед пофарбованих білим танків, скільки рук відморозив кожен, прагнучи Чудотворної Медалі, талісмана зі стертої кістки на щастя, пів долара з усміхненим сонечком, що визирає з-під серпанку мантії Свободи, бездумно чіпляючись, коли падає 88-й[184] — це що тобі, дитяча казочка? Нема таких. Діти десь бачать сни, лишень в Імперії немає місця для видінь, сьогодні ввечері тут Лишень Для Дорослих, в цьому притулку, де догоряють лампи, у докембрійських випарах, апетитних, як їжа на плиті, густих, як сажа. А за 60 миль вище ракети зависають на визначену мить над чорним Північним морем перед падінням, дедалі швидшим, до помаранчевого жару, Різдвяна зірка безпорадно пірнає до землі. Нижче на небесах летючі бомби також зійшли, рикають, наче Ворог Роду Людського, шукаючи, кого б ізжерти. Додому сьогодні ввечері доведеться йти довгенько. Послухай, як співає цей несправжній ангел, причастися, хоча б лишень послухавши, хай навіть вони й не говорять про достеменно твої надії, твій похмурий жах, все одно послухай. Вечірня тут була, напевно, ще задовго до новин про Христа. Вже точно стільки, скільки було таких самих паскудних ночей, — те, від чого постає вірогідність іншої ночі, що воістину може любов’ю та піянням когута осяяти стежку додому, вигнати Ворога, знищити межі поміж нашими землями, нашими тілами, нашими історіями, де все — брехня про те, хто ми є: скільки тривала єдина ніч, від якої залишаються лишень чистий шлях додому та пам’ять про те немовля, яке бачив, ну таке вже тендітне, що аж… на цих вулицях купи лайна, надворі важко тупцяють верблюди та інша худоба, та кожне копито — можливість порішити Немовля, перетворити на ще одного Месію, і тому, напевне, вже хтось тут-таки приймає на це ставки, а в самому містечку тим часом єврейські колабораціоністи повним ходом продають корисні чутки Імперській Розвідці, а місцеві шльондри ощасливлюють необрізаних приходьків, здираючи з них по можливості, і трактирники, які, само собою, у захваті від усіх цих вигадок із реєстрацією, а в столиці сушать голови, може, всім варто якось присвоїти по номеру, ну, аби полегшити роботу Канцелярії SPQR[185]… тож Ірод чи Гітлер, хлопці (а капелани на Клині[186] — мужні, виснажені, добрячі випивохи), а що це за світ отакий («Забули Рузвельта, падре, — долинають голоси із задніх рядів, добрий панотець ніяк не може їх роздивитися, вони його діймають, оці спокусники, навіть усі сні: «Венделл Віллкі!» «Може, Черчілль?» «Гаррі Поллітт!»)» для немовляти, яке налягає на ці «Толедо» своїми 7 фунтами 8 унціями, гадаючи, що зможе цей світ викупити, та він хворий на голову…

Але