Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 21. Аврора

– Я отримала твій подарунок. Дякую, - вимовляю в трубку тихо, погладжуючи кінчиками пальців великі бутони білих троянд.

Коли кур'єр зателефонував мені, я розгубилася, адже нічого не замовляла. Виявилося, що це від Даміра. Шалено приємний і несподіваний вчинок з його боку. Я навіть вазу в квартирі не змогла знайти, щоб помістити туди квіти, настільки виявився величезним букет.

- Я радий, що тобі сподобалося. Мене не буде в місті якийсь час, так що не сумуй і не потрапляй у сумнівні історії, - від слів Дамір стає сумно. Мені дуже хочеться побачити його. Щоб обійняв мене, притиснув до себе. Хочеться запах його тіла відчути, поцілунки на губах.

Востаннє ми бачилися три дні тому. Ця зустріч була надто короткою. Він заїхав вранці за мною, по дорозі до університету мені дісталися поцілунки, терпка кава та коротка розмова. Після цього він помчав працювати.

- Я до батьків збираюся, тож ми все одно не побачилися б.

- Тоді скасую доставку квітів на вівторок, - хмикає він, але я не розумію жартує чи правду каже.

- Це скидається на романтику. Квіти. Ранкова кава.

- Яка романтика? Це щоб контролювати, що ти пари не прогулюєш і додому після навчання повернулася, а не тиняєшся по місту незрозуміло з ким, - хрипко сміється Дамір. - Мені час, Авроро, я подзвоню тобі, коли з'явиться вільна хвилинка.

- Бувай, - насилу стримую себе від того, щоб не зізнатися, що сумую. На тому кінці чується тиша, я опускаю руку з телефоном.

Декілька хвилин зачаровано стою посеред кімнати милуючись квітами, дозволяючи своїм мріям забігти надто далеко. Гіркота від сліз поєднується з внутрішнім теплом. Я стираю вологу з очей. Мене відрахували сьогодні з університету і мені доведеться розповісти про це батькові. Відчуваю, що з Даміром ми можемо вже й не побачитися більше.

Вхідні двері відчиняються і в квартиру влітає задоволена Елька. Завмирає, побачивши мої троянди.

- Ого-го, це від кого така краса? Невже наша дівчинка нарешті почала з кимось зустрічатися?

- Не думаю, що це можна назвати стосунками, - знизую плечима.

- Не буде мужик на такий букет розщедрюватися, якщо не розраховує на щось серйозніше, ніж потриматися разочок у парку за ручки. То хто він? – допитується подруга. - Я його знаю? Це хтось із твого курсу? Або ... боже ви в готелі познайомилися? Якийсь багатій? Квіти не дешеві.

Я ніяково відводжу погляд.

- Не в готелі. Тобто… ну… не зовсім у готелі…

- Божечко, та ти почервоніла, - сміється Еля. – Ви вже цілувалися?

Я посміхаюся, киваючи. Цілувалися. І не тільки.

Елька починає радісно плескати в долоні.

- Нарешті! Я щодня молюся за твою невинність! Можливо, мої молитви були почуті небесами і вони послали тобі мужика, якому ти віддасися з усією пристрастю!

- Господи, Елю. Ти тільки про це й можеш думати, - я підходжу до шафи, дістаю валізу. Збираюсь скласти речі, хоча хотілося б відтягнути цю подорож. Але на носі Новий рік, викрутитися не вийде.

- Обіцяй, що коли це станеться, ти обов'язково розповіси мені. Я подарую тобі самий крутий комплект білизни, щоб він збудився від одного погляду на тебе.

Еля як завжди зовсім не соромиться у виразах.

- Пізно, - кажу тихо, не повертаючись до неї. Закидаю у валізку светр і кілька пар теплих колгот. Вдома вони точно знадобляться. Там уже все снігом завалило. Лижний курорт у самому розпалі.

- Як це пізно? - Після короткої паузи запитує подруга, намагаючись зрозуміти що я мала на увазі. - Стривай-стривай, ти вже?.. - її голос звучить недовірливо. Вона підбігає до мене, перегороджує мені шлях до шафи. Заглядає у вічі. - Ти що - втратила свій пелюсток і мені про це навіть не натякнула?

Я вся покриваюся плямами. Хоч і подруги, але говорити про це незручно.

- Хто це був? Коли? Чому я ні про що не знаю? Ми ж найкращі подруги! Та кинь ти цю валізу! - Вона хапає мене за руку і тягне до дивана. – Викладай!

- Та нема що розповідати, - обіймаю себе за плечі, на обличчі мимоволі розтягується посмішка. - Все було добре.

- То це він тобі квіти приволок? - Вона кивком вказує на букет посеред кімнати.

- Так. У відрядження поїхав кудись, вирішив нагадати про себе. А мені післязавтра їхати додому, не хочу їх залишати тут самих. Така краса.

- Вони точно не будуть тут самі. Клянуся, догляду за ними і щодня фото надсилатиму. То хто він? Якщо у відрядження поїхав, то точно не студент. Ну, не тягни ж!

– Це той чоловік, який підвозив мене якось. Ти з вікна його бачила.

- Мамочко моя рідна! І як він тобі? Ви зустрічаєтесь? Чим він займається?

- Уявлення не маю, - знизую плечима. – Ми про це не говорили.

- Ну, звичайно, навіщо питати людину про роботу, коли можна насолодитися одне одним, - сміється Еля. - Ти тому сумна така і вся у сльозах? Він надовго поїхав?

- Не через це, - запитання Елі повертає мене до реальності. – Мене відрахували. Сьогодні в універі офіційно папірець вручили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍