Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Розділ 9.

За вечерею Рейвана, на жаль, не було. Азрет попередив, що Його Світлість займається робочими справами й забажав трапезувати у власному кабінеті. Мене це, чомусь, злегка засмутило, одначе на душі стало легше від того, що не доведеться дивитися чоловікові в очі після того непорозуміння, яке сталося в межах моєї вбиральні. Все ж зганьбилася я гарно.

Їжі місцеві кухарі наготували більш ніж вдосталь. Все пашіло спеціями й виглядало дуже смачно, втім я тверезо оцінювала власні сили й ступінь голоду, а тому розуміла, що спробувати абсолютно все не вийде. Хоча насправді хотілося.

Крім мене в просторій їдальні за одним столом сиділи ще Ейра та Лідія. Дівчата про щось захоплено розмовляли, я ж, почувши тему, втручатися не стала. Мода ніколи не була тим, що мене цікавило, натомість найкраща подруга старалася відповідати типовому уявленню про «дівчинку» й достоту кохалася в цьому. Сукні, косметика, прикраси – такого добра в її особистій скарбничці назбиралося чимало. Хоча відверто не всім доводилося користуватися, адже в Мефесі просто не існувало подібних можливостей, та й чужинська мода була… чужою. Її в наших краях не лише не розуміли, а й недолюблювали.

Втамувавши голод і спрагу, я подякувала слугам і кухарям за вечерю, попрощалася з дівчатами та вирушила до своєї кімнати.

- Завтра їдемо до міста придбати вам усе необхідне. Будь готова до полудня, – кинула Ейра вслід.

- Гаразд! – кивнула.

Піднялася сходами на третій поверх і журливо поглянула наверх. Десь там серед десятків інших дверей загубився не менш втомлений господар дому. Чи все в нього гаразд? Чи поїв він?

- Щось сталося? – тихо поцікавилася Софі, котра йшла слідом.

- Ні, просто задумалась, – похитала головою й пішла далі.

- Я буду за дверима – кличте, якщо щось знадобиться.

- Просто стоятимеш ось тут? – я здивовано окреслила рукою простір коридору, де, до слова, не було жодного стільця й панувала гнітюча півтемрява.

- Так.

- Ні. Посидиш зі мною в кімнаті, там точно більш затишно, ніж тут.

- Панно Анно, це не правильно. Мені приємна ваша турбота, але правила порушувати не можна. Можливо, там, звідки ви родом, усі рівні, але тут є сильніші і слабші; є ті, хто керують і ті, хто коряться…

- Я не звикла жити за законами зграї чи стада – називай, як хочеш. Людина в мені не сприймає такої грубої станової нерівності. Тебе призначили моєю слугою, але я хочу бачити поруч подругу, якій могла б довіряти, з якою могла б почуватися рівною. Адже ж ти – така ж людина, як і я. Так, прислуговувати – твоя робота, але ж не варто забувати про власну гідність. Тобі платять за допомогу мені, а не за знущання з власного здоров’я чи приниження честі...

- Мені не платять, – промовила стиха дівчина.

- Як це? – здивувалася. - Чому ж тоді ти тут?

- Я – власність геомора, плата за помилки й борги моїх батьків.

Сказати, що я вразилась, – нічого не сказати. Для мене почуте здалося верхом абсурду, найглибшим проявом антигуманності. Хіба таке можливо, щоб людину за борг сприймали? Хіба хтось заслуговує бути платою за вчинки інших? Хіба можна комусь позбавляти живу розумну істоту власного життя, перетворюючи його на іграшкове існування?

- І… – голос раптом охрип, - багато тут таких?

- Щонайменше половина, – невпевнене.

Я не стримала злості й зірвалася з місця в сторону сходів, готова виказати Рейвану все своє обурення, але згодом завмерла на місці. Хто я така, щоби пред’являти якісь претензії місцевій владі? Тутешні закони для місцевих жителів усталені й цілком прийнятні, якщо з цим ніхто не бореться. І як би боляче мені не було за таких бідолах, як Софі, нічого з цим вдіяти в мене не вийде.

Принаймні зараз, доки я ніхто, не маю нічого й не володію жодним авторитетом. Побачимо, що буде в майбутньому. Можливо, вдасться якось уплинути на Рейвана, аби той переглянув закони префектури, якщо, звісно, це питання локальне, а не масштабне. Адже змінити кодекс на рівні континенту в мене точно не вийде.

- Ти почула мене, – зітхнула важко й увійшла до своєї кімнати, промовивши перш ніж зачинити двері: - і, сподіваюся, дослухаєшся.

Упавши на ліжко, зажмурила очі та спробувала вгамувати схвильованість. Несправедливість і навіть жорстокість великого світу починали мене не просто лякати, а швидше дратувати. Хотілося вірити, що я звикну до нових реалій і перестану сприймати їх вороже. Та одночасно з цим я боялася зачерствіти, адже проблеми суспільства, котрі для неосвідченої чужинки стали очевидними в перші декілька днів знайомства з новою цивілізацією, не потрібно приймати, з ними варто боротися. І звикання до подібного звірства означатиме, що я сама уподібнююсь до звіра – тварини, котрою керують лише власні прагматичні інтереси й фізичні потреби. А це суперечить істинності людського існування, яке полягає в єдності, рівності, взаємозв’язку, взаємопідтримці й допомозі… Людям потрібен поділ на соціальні класи, проте його повинна виправдовувати гуманна мета, але аж ніяк не антагоністичні й зверхні потяги різних прошарків суспільства.

Двері стиха гупнули, привертаючи мою увагу. На порозі з’явилася невпевнена фігура Софі.

- Щаслива, що ти передумала, – всміхнулася їй і вказала рукою на місце біля себе. - Почитаймо разом!

- Дозвольте дещо запитати, – дівчина несміливо опустилася поряд.

- Питай, – дозволила.

- Чому ви тут? Чому покинули рідні землі? Що вас пов’язує з родиною Арметрон? – питання, як мені здалося, прозвучало з нотками зухвалої сміливості. В очах дівчини на мить спалахнув дивний вогник, аж ніяк не характерний загальному стриманому образу. Я б навіть сказала, дисонансний вогник. І це мене здивувало. Наче, Софі відчуває палку ненависть, яку вправно приховує.

Хоча це було б цілком виправдано. Кому приємно примусово стати слугою?

- Ніщо, – знизала плечима, - окрім того, що Рейван кілька разів рятував мені життя, – я сумно всміхнулася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍