Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Якщо у вас з Енцо нічого немає, то приймати їх не треба.

Вона поглянула на мене, примруживши очі так, що ледь видно було зіниці:

– Може, зараз і нема, але потім – хтозна.

– Серйозно?

– Вважаєш, що не варто?

– Звичайно, варто.

На Понте-ді-Тапп’я ми пошукали таксофон і подзвонили лікарці, яка сказала, що може прийняти нас негайно. Дорогою до лабораторії я висловлювала дедалі більше задоволення від того, що вони з Енцо зблизилися, і її, схоже, моє схвалення підбадьорило. Ми знову були колишніми дівчатками, сміялися і перемовлялися трохи серйозно, трохи жартома: говори ти, ти нахабніша, ні, говори ти, ти ж так поважно вбрана, мені це не потрібно, і мені теж, то навіщо ми туди йдемо.

Докторка у білому халаті чекала нас біля брами. Була то компанійська жінка з пронизливим голосом. Вона запросила нас на каву і поводилась так, ніби ми давні подруги. Кілька разів наголошувала, що вона не гінеколог, але була така щедра на пояснення і поради, що Ліла почала ставити їй дедалі більш відверті запитання, заперечувала, знову питала, кидала якісь іронічні зауваги. Я ж не виказувала до розмови особливого інтересу і трохи нудьгувала. Вони дуже припали одна одній до душі. Насамкінець, крім численних рекомендацій, ми отримали кожна по рецепту. Лікарка відмовилася від грошей, тому що – сказала вона – це обов’язок, який вона взяла на себе разом з іншими друзями. На прощання – їй треба було вертатися на роботу – замість подати нам руку вона нас обійняла. Вийшовши на вулицю, Ліла серйозно мовила: «Нарешті якась пристойна людина». Тепер вона звеселіла, такою я не бачила її вже давно.

52

Попри весь ентузіазм редактора «Уніта» зволікала з публікацією моєї статті. Я хвилювалася, побоювалась, що вона взагалі не вийде. Але якраз наступного дня після візиту до невролога рано-вранці я пішла в газетний кіоск, поспіхом погортала газету і врешті побачила її. Я думала, що вони помістять статтю, попередньо порізавши, поміж місцеві новини, а натомість знайшла її на сторінках, присвячених національним подіям, цілу, не порізану, з моїм підписом, друковані літери якого пронизали мене, мов довга голка. Мені подзвонив П’єтро, він був задоволений, Аделе теж висловила захоплення, сказала, що стаття дуже сподобалась її чоловікові й навіть Маріарозі. Але мене здивувало те, що мене привітав телефоном директор мого видавництва, двоє дуже відомих людей, які давно співпрацювали з видавництвом, а ще Франко, Франко Марі, який взяв у Маріарози мій номер. Шанобливим тоном він сказав, що радий за мене, що я видала чудовий зразок детального розслідування становища робітників, що він сподівається на зустріч, щоб ми могли це обговорити. Це викликало в мене сподівання, що через якісь непередбачені канали надійде також схвалення Ніно. Але сподівання це виявилось марним, і мені стало неприємно. Не озвався й Пасквале, але він, розчарувавшись у партії, уже давно перестав читати партійну газету. Хай там як, але остаточно мене заспокоїв редактор «Уніти», який подзвонив, щоб розповісти, що всім в редакції стаття дуже сподобалась, і додав своїм звичним насмішкуватим тоном, що мені треба купити собі друкарську машинку й писати далі.

Але мушу сказати, що найбільше мене спантеличив дзвінок Бруно Соккаво. Він звелів секретарці набрати мене, тоді вона перемкнула дзвінок на нього. Говорив він сумним тоном, немов та стаття – яку він, однак, принципово не згадував – завдала йому такого удару, що позбавила будь-якої життєвої снаги. Він сказав мені, що в ті дні на Іскії, під час наших чудових прогулянок на пляжі, він любив мене так, як більше не любив нікого. Висловив своє захоплення тим, що я, тоді така ще юна, зуміла так добре влаштувати своє життя. Присягався, що батько передав йому підприємство в жахливому стані, там панували дикунські звичаї, і він був усього лиш безневинним спадкоємцем ситуації, яка йому самому теж здається гідною осуду. Ствердив, що моя стаття – нарешті він згадав її – стала для нього одкровенням і що він хоче якомога швидше виправити хиби, успадковані з минулого. Висловив жаль щодо непорозумінь з Лілою й оголосив, що адміністрація вже все залагоджує з моїм адвокатом. І на завершення тихо сказав: «Ти знаєш родину Солар, у цій складній ситуації вони допомагають мені оновити фабрику». І додав: «Мікеле передає тобі щирі вітання». Я теж переказала йому привіт, схвалила його добрі наміри й поклала слухавку. Але відразу ж зателефонувала адвокатові, приятелеві Маріарози, щоб розповісти йому про цей дзвінок. Він підтвердив, що питання грошей вирішено, а через кілька днів ми з ним зустрілися в адвокатській конторі, де він працював. Він був трохи старший від мене, дуже добре одягнений, симпатичний, крім неприємно тонких вуст. Запросив мене в бар на каву. Висловив своє захоплення Ґвідо Айротою, добре пам’ятав П’єтро. Дав мені гроші, які фабрика Соккаво виплатила Лілі, порадив добре сховати, щоб не вкрали. Розповів про те, що біля воріт побачив безладний натовп, у якому змішалися студенти, профспілкові діячі і поліція. Інспектор з охорони праці теж відвідав фабрику. Але задоволеним він мені не здавався. Коли ми вже прощалися, на порозі він спитав:

– Ти знаєш родину Солар?

– Це люди з району, де я виросла.

– А знаєш, що за Бруно Соккаво стоять вони?

– Так.

– Тебе це не турбує?

– Не розумію.

– Я маю на увазі, що, оскільки ти знаєш їх з дитинства і вчилася поза Неаполем, це, можливо, не дозволяє тобі правильно розуміти ситуацію.

– Я чудово її розумію.

– За останні роки Солари розширили свій вплив, у цьому місті вони багато важать.

– То й що?

Він стиснув губи й простягнув мені руку.

– Та нічого, гроші ми одержали, значить, усе гаразд. Переказуй привіт Маріарозі та П’єтро. Коли весілля? Тобі подобається у Флоренції?

53

Я віддала Лілі гроші, вона аж двічі їх із задоволенням перерахувала і захотіла відразу повернути мені суму, яку я їй позичила. Невдовзі прийшов Енцо, він щойно зустрічався зі знавцем обчислювальних машин. Мав задоволений вигляд, звісно, у межах властивої йому безпристрасності, яка, можливо, навіть усупереч його власним бажанням, робила його скупим на емоції та слова. Ми з Лілою ледве витягли з нього інформацію, але в кінці картина стала досить ясною. Фахівець повівся дуже люб’язно. Спочатку він повторив, що цюрихський заочний курс не вартував заплачених грошей, але потім зрозумів, що, хоч курс і даремний, Енцо має голову на плечах. Він сказав йому, що компанія «Ай-бі-ем» вироблятиме в Італії, на підприємстві в місті Вімеркате, нові обчислювальні машини, і що філія