Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

Коли за годину ми повернулися до кухні «Шоколадного серця», першим, що впало мені в очі, був той самий глек-шоколатьєре з гарячим шоколадом, який я приготувала зранку. Він і досі стояв на столі. Я підхопила його й рушила була до мийки.

— Стривай-но, — гукнула Марина в мене за спиною. — Ти що, не збираєшся його скуштувати? Там іще принаймні на повну чашку вистачить.

— Але ж він уже вистиг! — насупилася я. — Хіба ж це мене чогось навчить?

— Власне… — Марина дивилася на мене якимось загадковим поглядом. — Гадаю, це дечого навчить усіх нас. Розумієш, я тут поміркувала трохи… — Вона кивнула на Сілке. — Пам’ятаєш, про що вона раніше торочила?

— Перепрошую! — вигукнула та, гепнувшись на стілець. — Ніколи я нічого не торочила! Я часто багато говорю, але завжди цікаві речі, і…

— Я маю на увазі те, що ти казала про шоколад Авантюрини, — перервала її Марина. — Що його смак, мовляв, змусив тебе мріяти про те, що наш будинок втримається на плаву, хоча раніше ти збиралася накивати п’ятами.

— A-а, ви про це… — Сілке знизала плечима й засунула руки до кишень. — Ну, це й справді так…

— Гм-м-м. — Марина розвернулася до мене. — Власне, коли я скуштувала той, перший твій гарячий шоколад, спочатку нічого не сталося, аж потім я понад усе захотіла врятувати цей заклад. А Горст аж нетямився від смаку твоїх шоколадних тістечок, хоча вони так підгоріли, що походили скорше на попіл. Либонь, мені теж варто було їх скуштувати. Адже…

Вона показала на шоколатьєре.

— Перед тим як я випила сьогодні філіжанку цього твого гарячого шоколаду… — почала вона, — присягаюся, я була просто у відчаї. Родина драконів збиралася спалити місто, ми були за крок від того, щоб утратити наш шоколадний будинок. А найгірше те, що мені довелося готувати шоколадний крем за якимось сумнівним рецептом просто для того, аби ущасливити цього хлопа. — Вона смикнула плечем у бік дверного отвору, де маячив Горст.

— Агов! — гукнув той, похитавши головою. — Це був аж ніяк не сумнівний рецепт! Мені сподобалося!

— Отже… — Марина схрестила руки на грудях. — Потім я скуштувала твій гарячий шоколад. І, лише двічі ковтнувши, раптом збагнула, що почуваюся впевненішою, ніж будь-коли в житті, — а це, повір, чогось варте. Несподівано я збагнула, що можу зробити все, що задумаю. Я навіть не сумнівалася, що зумію приготувати шоколад для короля, коли по нас прийшли ті вояки. Хвилювання де й поділося.

Мене раптом узяли сироти.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, — мовила вона звільна, — що мені дуже цікаво, про що саме ти думала, коли готувала цей напій?

— Я… — Я спантеличено похитала головою, намагаючись пригадати. Здавалося, усе це відбувалося бозна-скільки років тому. — Я думала… здається, я думала про те, що можу бути ким захочу. Драконом і дівчинкою водночас. Обома відразу.

— Угу, — кивнула Марина. — Так я й знала. — Вона зняла порцелянову філіжанку з одного з гачків на найближчій стіні й простягнула її мені. — Ось, наливай. Але випити це буде краще на вулиці… про всяк випадок.

Я взяла філіжанку з її рук. У голові наче щось стугоніло. Ніби крізь туман я збагнула, що Сілке щось схвильовано теревенить поряд. Я налила собі шоколаду, втім не могла второпати жодного слова з того, що казала подруга. Я навіть думати не могла. Та й не хотіла. Я боялася усвідомити Маринині слова. Боялася повірити…

Почуваючись так, наче все в мене всередині перетворилося на кригу, я пройшла до зали, тримаючи в руках філіжанку. Відтак розчахнула двері «Шоколадного серця» і вийшла на вулицю, просто у прохолоду надвечір’я. Наша вулиця, завжди така велелюдна, зараз була порожньою. Може, усі й досі ховалися десь під мостом чи сиділи по домівках, чекаючи на звістку про те, що вони тепер у безпеці.

Добре, що за мною ніхто не спостерігав.

Проте я не дозволяла собі замислитися над тим, чому саме це аж так мене тішить, коли піднесла філіжанку до губ і ковтнула прохолодного, солодкого, духмяного шоколаду. А відтак одним замахом вихилила решту.

Чилі вибухнув хвилею полум’я, у роті наче спалахнула пожежа.

Я заплющила очі. Хвиля теплої безмежної впевненості прокотилася всім тілом. Від подиву я роззявила рота.

Усе було правильно. Це й була я. Як я могла в цьому сумніватися?

І ще: невже саме це чаїлося в мені весь цей час?

Я відкинула голову і заревіла від щастя — а з боків у мене випросталися крила: широкі, сильні й досконалі. На пальцях стрімко вирослі пазурі, і я вся наче вибухнула, ставши раптом зовні такою ж великою, якою завжди почувалася всередині. Тепло огорнуло мене. Я сповнилася сили.

Я увібрала довгі гострі пазурі й розплющила очі, щоб глянути на мою другу родину. Горст витріщався на мене крізь вітрину, вирячивши очі й роззявивши рота. Сілке стояла обіч, погойдуючись на підборах і регочучи від захвату.

— Авантюрино! — гукнула вона. — Та ти ж величезна!!!

Стоячи на порозі «Шоколадного серця», Марина радісно всміхнулася й кивнула.

— Ну ж бо! — гукнула вона. — А як щодо другої частини? Драконка і дівчинка водночас, пригадуєш?

Йой.

Я майже забула. Але це бажання жило всередині мене, чітке і яскраве. Я заплющила очі, зосередилася…

І от вони знову на місці — мої маленькі й вправні людські пальці. Адже з драконячими пазурами на кухні не порядкуватимеш, урешті-решт.

Сілке вхопила мене за руку із захопленим вереском. Ще два тижні тому я б відсахнулася, а тепер міцно стиснула її долоню. Радість сповнювала мене, коли я глянула на Марину й згадала маму, яка вже планувала наступні відвідини міста.

Тепер у мене є новий дім. Але й свою першу родину я не втратила… адже той харчемаг зумів передати мені більше, ніж планував тоді, охоплений панікою. І мої крила відтепер з’являтимуться, щойно мені цього заманеться.

Радість була така величезна, що її годі було вмістити. Але я була дракон і дівчинка водночас, і в мене було достатньо сили, щоб це витримати.

Хитаючи головою й усміхаючись, Горст вийшов на вулицю, щоб приєднатися до нас. Обійнявши Марину за плечі, він вільною рукою показав на вікна довколишніх будинків — ті розчахувалися одне за одним і з них витріщалися на нас вражені сусіди, яким аж заціпило від нестями.

— Щось мені здається, — мовив він, — що тиждень у нас буде цікавезний. І, схоже, саме час найняти кількох кухарчуків…

Розділ двадцять четвертий

— …А взагалі це нечесно, — мовив Яспис шість тижнів