Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 14.2

Напевно, я занадто довго стояла посеред проходу, коли мене несподівано штовхнули. Моє обличчя ледве не привіталося з підлогою, якби не сильні руки, що схопили мене. Я гадала, що це Артур та піднявши голову, я натрапила на незнайомі для мене очі. Які мали задоволений вигляд.

— О, рибко, ти впала прямо в мої сіті, — промовив грайливо, усміхаючись брюнет із короткою стрижкою.

Мене спантеличило це, і я швидко вивільнилася з його рук. Щоки залилися рум’янцем, коли я відчула увагу на собі, зокрема, і погляд чоловіка, тепер ще більшу відчувався на моєму тілі.

— Боже! З тобою все гаразд? — спитала блондинка, яка, напевно, ледве не звалила мене. — Вибач. Я залипла в телефоні й не бачила, куди йду. З хлопцем посварилася, от і строчила йому… Хоча тобі, напевно, не цікаво. Мене звати Ангеліна, а тебе?

Вона була нижче мене. Здавалося, дівчина тільки що вибігла із салону. Від неї був доволі сильний аромат парфумів, але приємних. З нотками фруктів.

— Мелісса, — спантеличено промовила.

— О, ти, значить, спокійна. Мені якраз потрібна спокійна однокурсниця, — вона взяла мене за лікоть крихітною ручкою і повела до вільної парти й буквально посадила мене й усілася поруч. — А то я просто капець, який екстраверт, і мені потрібна заспокійлива Мелісса. Хоча я полюбляю чай із меліси. Він супер заспокоює нерви. А ти любиш мелісу?

Я витріщалася на неї, а вона на мене. Її брови ще більше злетіли вверх, і я кліпнула.

— Не знаю, — промовила зморщивши лоба.

— Ні? Ну, напевно, Меліссі не потрібна меліса, аби заспокоїтися. Ти й так спокійна як… — вона замовкла, глянувши на мене й зітхнувши, махнула рукою. — Ну, ти просто спокійна.

Їй дзеленькнуло сповіщення на телефоні, і вона сказала, що мусить завершити сварку з хлопцем. І почала люто друкувати зі швидкістю світла.

Оговтавшись від цього урагану. По-іншому я її не назву.

Досі відчуваючи на собі погляд, я подивилася в бік викладацького столу. У його очах була усмішка, і мої щоки ще більше почервоніли. Та довелося йому відвести вбік, як вони посуворіли.

Чиясь рука доторкнулася мого плеча, і я сіпнулася. Обернувшись, побачила того самого хлопця, що підхопив мене й назвав рибою.

— Я тебе наздогнав, рибко, — усміхнувшись, він сів попереду нас спиною до викладача, що невдоволено спостерігав за цим. Мені стало ніяково. — Я Діма, а ти Мелісса, так?

Я нерішуче кивнула, насторожено спостерігаючи за ним. Він нахилився до мене й від нього повіяло різким ароматом парфумів. Ніс зморщився і я машинально відхилилася назад.

Діма був у шкіряній куртці й сорочці заправленій у чорні джинси. А ще я відчула запах сигарет, від чого стало дурно.

— Твоя подруга хотіла тебе в мене викрасти, але я другий раз не дам цього зробити, рибко, — підморгнув нахилившись ще ближче.

Ангеліна, почувши, що про неї говорять, з-під лоба глянула на нього. Відклавши телефон, вона склала руки на грудях і з викликом подивилася на нього.

— А ти що, у нас рибалка? Тоді ти помилився дверима і взагалі регіоном. Тобі б до моря там риби повно.

— Мій головний улов у житті вже здійснився. Навіщо мені інші риби, якщо в мене золота рибка, — самовпевнено відповів.

— Ти зараз серйозно? — її губи скривилися, і вона глянула на мене. — Мелісса, одне твоє слово, і він більше й на метр не наблизиться.

— Що виженеш? — з викликом всміхнувся Діма.

— Ага, мітлою!

— О, ти в нас відьмочка.

— Хоча знаєш, що, Мелісса, я однаково його зараз вижену, — вона дістала із сумки розчіску круглої форми й доволі гострими кінчиками. — Мітли немає.

І почала його лупцювати. Він щось крикнув і почав відходити, піднімаючи руки. Глянувши на мене, він підморгнув і сказав, що ще побачимося.

— Бісять такі! — роздратовано сівши, поклавши назад розчіску й рукою підкинувши довге сонячне волосся на бік. — А тобі не варто мовчати, якщо тебе докучають незнайомі типи. Таких треба відразу…

— Ну я бачу, ви всі вже встигли познайомитися, — прогримів ставши рідним уже голос.

Глянувши в його бік, серце замерло. Микита піднявся зі столу й обійшовши його, сперся на нього, уважно дивлячись на всіх і кидаючи погляди в мій бік. Мурашки поповзли по шкірі.

— Мене звуть Микита Вікторович, і я буду вашим куратором.

По аудиторії пройшовся шепіт, зітхання і буркотіння.

— А він нічого такий. Якщо з Ігорем не вийде, то є чудова заміна… — прошепотіла Ангеліна. Її слова шокували мене. Вони, навіть, обурили.

І вона не одна, хто так дивився на нього. Хоча в її очах був, лише легка цікавість. А ось у здебільш однокурсниць були зовсім інші погляди, від яких хотілося встати й загородити Микиту. Проковтнувши сухість у горлі, я старалася не звертати на це уваги. Але невідома мені злість не проходила.

— Ваші імена запам’ятовувати сенсу не має. Тож познайомимося з кожним біля дошки, — Микита пройшовся по всім і, здавалося, затримав погляд в одному напрямку. Не дуже добрий погляд.

— А він із характером. Сто відсотків буде завалювати половину курсу.

— Чому ти так думаєш?

— Ну хіба не зрозуміло? Ми тут менш як десять хвилин, а він уже нас бачити не хоче. Ох мужик нічого, а ось куратор… Та допоможе нам Бог.

Я не знала, що відповісти. Він, справді, зовсім не такий, яким я його знала. Його риси обличчя в декілька разів сурові, а голос на пару тонів холодніший.

Микита почав нам розповідати про наш факультет і про те, що нас чекає. Також наголосив, що введе в нас один із предметів та дисциплін. Підкреслив увагу на сесіях і контрольних. За списування — перездача, за декілька разів списування — вирахування. За інші порушення правил — або вирахування, або покарання.

Тепер ніхто не говорив. Усі були нахмурені й насторожені. Ніхто не очікував такого, як і я. По спині пройшовся морозець.

— Всім усе, зрозуміло?

— Так, — хором відповіли.

— Тоді розкривайте свої записники, зошити, — він кинув погляд на хлопців, які просили в дівчат аркуші. — Хоч на руці пишіть, але щоб кожен конспект із мого предмета був.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍