Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

Розділ 20. Данило ч.2

- Рисеня, - я прокашлявся, щоб голос був не такий грубий, - я тут, з тобою все гаразд. - Перевів подих і знову глянув на неї. Вона не виглядала так, як раніше, але навіть зараз я міг тільки одне - захоплюватись нею. Вона настільки сильна і вірна, що була готова померти сама, тільки б не віддати мене в руки свого батька. Моє серце знову пропустило декілька ударів. Зміг би я собі це пробачити? Ні, ніколи! - Ніколи більше так не роби, чуєш? Ти повинна завжди обирати себе. Не смій більше жертвувати собою заради мене. Я не гідний цього. На моїх руках так багато крові, якщо хтось і повинен піти, то тільки я. - Це була правда і я хотів, щоб вона це знала. Я опустив своє чоло на її руку і почав рахувати подумки до десяти, щоб заспокоїти своє серце.

        - Ти… - Я різко підвів голову і побачив, що вона отямилась, - ти знайшов мене.

        - Завжди! Я готовий піти за тобою навіть в пекло, - я поцілував її руку і посміхнувся їй настільки тепло наскільки умів. - Тільки не говори, тобі зараз важко, відновлюйся, рідна.

        - Артем живий? - Вона сама ледь жива, а хвилюється за цього ловеласа. - Скажи мені, що так. Я не пробачу собі, якщо він не вийшов звідти. - Її очі наповнились сльозами, і я хотів вдарити того ідіота, за те, що вона переживає за нього більше, ніж за себе.

        - Живий, і навіть вже встиг завести тут собі якусь медсестричку, не переживай за цього бовдура. Як ти себе почуваєш? - Вона посміхнулась, а потім скривилась від різкого болю.

        - Вже краще, ніж було в тому підвалі. - Вона закрила очі і гірко заплакала, я вперше бачив, щоб ця сильна жінка плакала. - Як ви мене знайшли?

        - Думаю, твій батько навмисно відключив заглушки і нам вдалося відслідкувати координати. Ніщо не було випадковим. - Вона скривилась, все ж вона надіялась, що зможе вберегти мене від участі в цьому. Дурненька, я б не припинив її шукати. - Тепер все скінчено, він впав там, де намагався піднятись. Як іронічно, чи не так, кохана?

        - Пробач… - Вона міцніше вхопила мене за руку і ще сильніше заплакала.

        - За що? - Вперше я не розумів цю жінку. Хоча, ні, я завжди був в шоці від неї  і її логіки. Вона була мені незрозумілою, але я хотів її зрозуміти. - За те, що намагалась мене захистити, чи за те, що ти вирішила там загинути?

        - Не знаю… - Вона дивилась мені в очі і сама боялась мені зізнатись в тому, що там було. - Я маю дещо тобі розказати, можливо після цього, ти не захочеш мене бачити, але я не зможу жити так просто з цим. - Я вже бачив, що це мучить її більше, ніж саме викрадення і той факт, що вона в лікарні.

        - Я не збираюся тебе залишати, - я сів ближче біля неї і поцілував її обережно в губи. Хоча, поцілунком це складно назвати. Я ледь торкнувся її губ, але цього було достатньо, щоб відчути цей солод.

        - Вони… він… - Вона закрила руками обличчя і гірко розплакалась, як мала дитина. - Коли мене викрали, то я думала це тільки для того, аби шантажувати тебе. Проте, коли я відмовилась грати за правилами цього мудака, він… - Лана заїкалась з кожним новим словом сильніше, і я вже знав, що почуте мене не потішить. - Він наказав своїм охоронцям побавитись зі мною, вони робили зі мною, що хотіли, а я намагалась не зламатись там. - Вона дивилась мені в очі, і я розумів, наскільки сильна ця жінка, адже тільки людина, яка має заради чого жити - буде боротись. - Я не знаю, скільки разів це сталось, але якщо ти зараз вирішиш, що я недостойна твого порятунку, засуджувати тебе не буду.

        - Дурненька, - я обережно погладив її по волоссю, воно зараз нагадувало мені заплутану гриву лева, але вона все одно була найпрекраснішою жінкою, яку я бачив в своєму житті, - що ти таке говориш? Я кохаю тебе, рисеня. Звісно, якби я міг, то я б вбив цих мудаків знову, і вже не так легко, як це сталось. Але ти жива і поруч зі мною - це головне.

        - Тоді… - Вона знову схлипнула і перервала свою думку. - Ти все ще готовий кохати мене? - Лана посміхнулась, навіть з поламаним носом, розбитою губою і синцями - вона була найкрасивішою.

        - А ти готова?

        - Завжди, якщо ти готовий рятувати мою проблемну дупу. - Вона розсміялась, а потім зрозуміла, якою помилкою це було, адже сміх викликав у неї біль в ребрах і могли розійтися шви. Тепер було найгірше, розповісти їй той вирок, що я почув.

        - Завжди готовий. - Мені мало б бути смішно від цієї фрази, але серце рвалось на частини. - Я маю тобі дещо сказати, тільки, будь ласка, пам’ятай все ще є шанси на те, що все вийде. Коли я все ж таки розповів їй те, що сам почув вчора, вона замовчала на декілька хвилин, а потім з порожнім поглядом перепитала мене.

        - Невже це така плата за те, що я його донька? - Я знав, що повільно втрачаю її, блядь, мені хотілося вбити Даценка знову.

Любі мої, пам'ятаємо, що мені важлива зворотня реакція у вигляді ваших підписок, лайків і коментів. Напишіть декілька слів про новий розділ і тим самим ви піднімете автору настрій. Люблю, ваша Талі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍