Читати книгу - "Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер"

Глава 25. Заспокійливий засіб

- Я занадто схвильована, - прошепотіла я, розуміючи, що дороги назад уже не буде, а якщо й буде, то ой як не скоро.

- Це нормально, - я побачила відображення посмішки Рохерта Веллса на продовгуватій поверхні трюмо й відчула дрібне тремтіння по всьому тілу, у вухах задзвеніло.

- Що це зі мною? – наполохано прошепотіла я, підбігаючи до хлопця та мимовільно падаючи йому на груди, обхоплюючи його стан долонями.

- Ми входимо в гравітаційне поле Чорної діри, - прошепотів той, турботливо  притискаючи мене до себе. - А воно настільки сильне, що опиратися йому не здатне навіть світло, тож, опинившись поруч, повністю поглинається темрявою.

- Навіть світло… Але я знаю, що ці області настільки щільні, що навіть страшно подумати. До того ж, наша швидкість повинна дорівнювати 300 000 кілометрів за секунду, а це означає, що нас може розчавити!

- Когось іншого може, але нас – ні. Не забувай, що ти перебуваєш всередині літаючого замку, що належить мені - повелителю грошових демонів, спадковому графу Першого кола за входом у Чорну діру. Я дуже підприємливий.

- А я?.. Адже я звичайна людина… - відчуваючи наростаюче стискування у грудях, а також - супутню йому паніку, я відразу побажала стати хоча б і здобиччю Чорного Скорпіона - отримати сяке-таке задоволення та швидко померти, і кінець усім стражданням.

Або ж потрібно було вийти заміж за капітана Дейва.

Тепер мене, мабуть, просто розплющить, так що буде нестерпно боляче, коли тріщатимуть мої кістки, лопатимуться судини, а м'язи перетворяться на фарш.

Лютий жах опанував мене, так що я впала на підлогу, тремтячими руками обвивши ноги Рохерта Веллса.

 

- Невже ти так мені не довіряєш? – майже по-батьківськи, турботливо огладжуючи мене по голові, пробурмотів демон. - Не ображай мене, крихітко. А щоб ти заспокоїлася, раджу зайнятися чимось таким, що точно відверне тебе від смутку.

- Чим саме? – відчуваючи, як тремтіння посилюється, а руки й ноги німіють, я притулилася обличчям до його колін.

 

- Так-так, ти все правильно зрозуміла, - пильно вдивляючись в ілюмінатор, підбадьорив мене Рохерт Веллс, погладжуючи по голові. – Звикай мене обіймати, мені приємно, та й тобі, гадаю, теж піде на користь - не встигнеш навіть помітити, як ми опинимося по той бік кордону.

- Мені страшно…

- А ти не відволікайся, продовжуй.

Присівши поряд, він погладив мене по підборіддю, а тоді схилився та легенько вкусив за шию, я мимовільно скрикнула, хлопець схилив вбік голову та лукаво заглянув просто мені у вічі.

- А ти нахаба… - прошепотіла я, надсадно дихаючи та відчуваючи міцну чоловічу долоню на своїй талії.

- Не вдавай із себе неторкану квітку.

- Та я не вдаю, я такою і є!

- Ти такою була … до нашої зустрічі, - притиснувши мене до себе, демон розреготівся, а потім схилив до стіни та впився у вуста.

Я аж задихнулася – в мені змішалося все разом: тривога, страх, лють, відчай, пристрасть, подивування і ще щось геть невідоме. Я була немов сама не в собі.

Поряд пролітали невідомі матерії, я була в обіймах незнайомця, він цілував мене та обіцяв зробити коханкою, хоча, мабуть, коханок мав доволі.

 Проте ці обійми та поцілунки і справді мене відволікали.

Я трохи розслабилася, піддалася пристрасті та досягла миті, що мені вже було все одно - летимо ми крізь Чорну діру або кудись там ще.

Звиваючись на підлозі, немов дві рептилії, ми були захоплені одне одним настільки, що не помітили, як поступово наростає світло, коли ж його яскравість зробилася нестерпною, раптово стало тихо. Настільки тихо, що від перебування в геть невідомій реальності я впала навзнак, розмахуючи руками та ногами та беззвучно ворушачи відкритим ротом. Марно вдивляючись у простір перед собою, геть нічого не бачачи, я не була спроможна видобути із себе жодного звуку – звідусіль мене оточувала лише жахлива в’язка порожнеча, що тиснула на мізки і забивала подих.

Я почала втрачати відчуття реальності, здалося, що моє тіло зникло і зараз я розчинюся до решти, коли почула приглушений голос Рохерта Веллса:

 

- А ось ми і вдома, - немов виринаючи із сизо-рожевої пітьми, він подав мені руку, а коли наші пальці переплелися, схилився та прошепотів просто в обличчя. – Підводься, Анастасіє, час покидати літаючий замок.

- Невже усе позаду? – надсадно дихаючи, я пожадливо ловила ніздрями кисло-солодке повітря, а в голові дзвеніло так, що хоч знову кидайся до ніг хлопця, аби хоча б за щось триматися.

За щось знайоме…

 Але я спробувала впоратися з почуттями і, струснувши головою, посилено подихавши, таки опритомніла.

- Тепер ти пересвідчилася, що мені можна довіряти?

- А що мені залишається, тепер, коли я опинилася у іншому вимірі?

 

Вийшовши по трапу назовні, я із захватом відчула, яким кришталево-чистим було повітря – у ньому вчувалися легкі пахощі хвої, солоного бризу, озону після грози; та й простір довкола немов пронизували ясно-блакитні струни.

Поглянувши вгору, я побачила кілька сонць, їхнє світло було синюватим, приємним для очей, на нього можна було дивитися, не прикриваючись рукою, здавалося, наче воно стікало по тих струнах, мов свіжий мед.

- Ну як тобі, подобається? - показуючи вперед, де до самого горизонту виднілися густі смарагдові зарості, спитав Рохерт Веллс.

- Все якесь дивне…

- Он, поглянь, - обійнявши за плечі, хлопець розвернув мене вліво, показавши у бік неба. Там, прориваючи блакить, поступово розверзалася чорна пляма зі рваними краями. Пульсуючи, вона все збільшувалася, потім завмирала, випускаючи снопи яскраво-червоного палаючого світла. Струмуючи униз, це світло поволі перетворилося на кулю, яка з громоподібним звуком зникла серед смарагдових верхівок. В тому місці раптом пролунало чи то каркання ворон, чи регіт - і вгору злетіла зграя.

- Це птеродактилі? - закричала я, - показуючи рукою на доісторичних ящерів, яких бачила хіба на картинках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍