Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Вона зветься Реформацією, Ваша величносте, — сказав Понсе.

— Єзуїти ніколи не згадували про неї, поки були тут.

— І не випадково: вони є нашими найзапеклішими ворогами.

— Я вам вірю, — сказав Імператор.

Потім, перевівши зір на метра Жюремі, додав спокійно:

— Утім, я присягнувся би, що це один з них.

— Єзуїт! — скрикнув Понсе.

Метр Жюремі мало не впав.

— Так, або інший священик. Це їхні методи, — сказав Король, знов дивлячись на Жана-Батіста. — Ви точно є лікарем, але він затесався до вашого каравану. Як злодій або як священик.

Метр Жюремі приготувався підвестися. Понсе схопив його за руку.

— На щастя, — продовжував король, — Гаджі Алі усе мені розповів. Я зрозумів, що цей чоловік є вашим помічником і що їхати йому не давали франки. Не хвилюйтеся. Я довіряю вам. Схоже, що ви знаєтеся на своєму мистецтві, і це єдина річ, яка має для мене значення. У нас обмаль часу, я маю показати вам свою хворобу.

Полум’я свічки відкидало на кам’яну баню їхні тіні. Висока округла стеля надавала кімнаті вигляду грота. Але починало світати, і в темряві можна було розрізнити блідий чотирикутник вікна на схід.

Імператор підвівся, вельми невимушено розв’язав пояс та зняв туніку. Понсе наблизився до нього та мовчки оглянув його.

— Можете торкатися, — сказав Король, який помітив збентеження лікаря.

Понсе попросив метра Жюремі піднести свічку та почав мацати хворе місце. «Яке щастя, що я можу його оглянути, — думав він. — Ці виразки не мають нічого спільного з хворобою Гаджі Алі».

Король на грудній клітині та на верхній частині живота мав широке вологе потовщення шкіри, яке в багатьох місцях гноїлося та розтріскувалося. Лікар шукав того ж в інших місцях, але нічого не знайшов. Він кілька разів повертав хворого. Це склало би для будь-кого, хто дивився би на це з відстані, дивне видовище: Король королів, голий, зігнутий, сумирно виставляв напоказ свою худорбу та виразки, які вкривали його тіло, а поруч з ним — важкий войовничий силует метра Жюремі, який спокійно тримав лампу, та Жан-Батіст, який намагався зрозуміти, в чому справа, обережно торкаючись хворого, менш стурбований тим, щоб поважати самодержця, ніж тим, щоб виконати перед одним з людей обов’язок братньої любові.

— Вам боляче? — питав Понсе.

— Так, — відповідав імператор. — Але біль — це не важливо. Найгірше — це подразнення.

За знаком лікаря він почав одягатися.

— Уявіть собі ці аудієнції довжиною в години, — продовжував король. — Я хочу лише одного — роздерти себе нігтями. Але я не можу рухатися. Ці собаки якось довідалися, що я хворію. Цього вже досить. Я не хочу, щоб до того ж вони бачили, як я страждаю, або роблю якісь рухи, котрі можуть свідчити про мій біль. Моя воля має бути для них незаперечною. Інакше вони розірвуть мене.

Вони знов посідали навколо столу.

— Вам уже призначали лікування? — спитав Жан-Батіст.

— Так, деяке. Ванни, земляні маски, порошок, який мені приносила стара, яка приймала пологи в моєї матері та вважає, що розуміється на медицині.

— Які були наслідки?

— Зробилося ще гірше.

— А… — зам’явся Понсе, — великий святий, що не їв двадцять років?

— Як, ви ще не знаєте? Я наказав стежити за ним удень та вночі. Його побачили наступного дня після прибуття, перед світанком, на кухні, де він жер маслини. Я наказав йому негайно їхати до свого монастиря, щоб там спокійно їх перетравити.

Усі четверо гучно розсміялися.

— Ваша величносте, — сказав Понсе, — ми приготуємо вам мазь. Чи ми повинні випробувати її спочатку на рабах?

— Ні. Дайте священикам для проби будь-які легкі ліки, та передайте мені ваш засіб через Деметріоса з указівками щодо його застосування.

— Під час нашого лікування вам треба буде утримуватися від будь-якого іншого.

— Можете не сумніватися.

— І ми маємо обов’язково оглянути вас за два дні, щоб оцінити дію ліків.

— Ці зустрічі небезпечні. Ніхто не повинен знати про них. Не варто їх збільшувати. Я постараюсь улаштувати ще одну за два дні, але будьте терплячими. І тримайте все це в найсуворіший таємниці.

Вже цілком розвиднілося й зала наповнилася синім світлом, у якому їх силуети здавалися тьмяними та сірими. Імператор лишив їх, зникнувши за низенькими дверцятами. Вони вийшли з другого боку, знов пройшли тим самим шляхом по муру та повернулися до свого будинку.

— Ти знаєш, що з ним? — спитав метр Жюремі, коли Деметріос лишив їх наодинці.

— Боюсь, що так, і це дуже серйозно.

* * *

Після веселих та незабутніх днів першого знайомства, після того, як Алікс та Франсуаза дійшли до повної довіри між собою, їхні стосунки перетворилися на монотонну рутину, пов’язану з наглядом за рослинами Жана-Батіста. Таємні зустрічі були отруєні звичкою та безнадійністю. Вони бачилися завжди в одному й тому ж місці, яке, жваво нагадавши їм спочатку про тих, кого вони чекали, згодом стало болісним простором самітності, яку обидві переносили все гірше. Вони вже двічі чи тричі посварилися через дурниці, потім швидко примирилися, але ці суперечки попередили їх про небезпеку, яка погрожувала їм у разі, якщо вони нічого не змінять у своїх побаченнях. Ось тут-то Алікс дещо спало на думку.

— Що б ви сказали, — спитала вона Франсуазу, — якщо б я переконала матір взяти вас до нас на роботу? Ви могли б приходити до нас і ми би бачилися в мене. Я могла би потроху виявляти вам свою прихильність, і мені б дозволили проводити час у вашому товаристві. Ми ходили б разом на прогулянки, приходили б сюди, але не сиділи тут весь час заради того, щоб побачитися.

Франсуаза заплескала в долоні. Залишилося знайти засіб переконати мадам де Майє. Цей задум, ще до того, як здійснитися, вже приніс пожвавлення в їхнє життя.

Алікс почала з того, що розповіла матері, як їй шкода Франсуази, яка загубилася в цьому місті. Бідна жінка, котра мешкала на горищі сусіднього з «оранжереєю» будинку, допомагала їй поливати рослини та носити відра. Дівчина спочатку попросила в матері кілька піастрів, щоб сплатити за ці послуги. Потім, під час інших розмов, розповіла про горе цієї особи, яка була не найнижчого походження і яку життя закинуло до цього міста без жодного гроша за душею. Вони разом ремствували на недосконалість цього світу й мадам де Майє дякувала Провидінню, що воно завжди берегло їх від подібних злиднів. Матір та донька не мали про що поговорити, тому Франсуаза зробилася улюбленим сюжетом їхніх бесід. Коли мадам де Майє одного дня спитала в Алікс про новини від її протеже,