Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

цей юнак?

— Ззовні — звичайний собі, добре збитий, трохи твердолобий молодий англієць. Швидким розумом не позначений. З іншого боку, нізащо не зіб’ється зі шляху через багату уяву. Він її не має — тож його важко обдурити. Повільно до всього доходить, та коли дійде, то вже не відступиться. Юна леді зовсім інша. Більше інтуїції та менше здорового глузду. Чудово доповнюють одне одного, працюючи разом. Швидкість і витривалість.

— Він здається впевненим, — зауважив прем’єр-міністр.

— Так, і мене це обнадіює. Він із тих тихонь, які мають бути дуже впевненими, щоб взагалі виступити з якоюсь думкою.

На губах в іншого з’явилася напівусмішка.

— І це і є той... хлопчик, який поборе головного злочинця наших часів?

— Цей... хлопчик, як ви кажете! Але часом мені здається, що я бачу за ним тінь.

— Тобто?

— Піла Еджертона.

— Піла Еджертона? — вражено перепитав прем’єр-міністр.

— Так. Я бачу його руку в цьому. — Він ляснув по відкритому конверту. — Він тут — працює в темряві, тихо, ненав’язливо. Я завжди відчував, що якщо хтось і зажене містера Брауна в глухий кут, то це буде саме Піл Еджертон. Кажу вам, він зараз у справі, але не хоче, щоб про це знали. До речі, днями я отримав від нього доволі чудернацьке прохання.

— Так?

— Він надіслав мені вирізку з якоїсь американської газети. Там ішлося про чоловіче тіло, знайдене біля доків у Нью-Йорку тижні три тому. Він попросив мене зібрати всю можливу інформацію про суб’єкта.

— І?

Картер знизав плечима.

— Я небагато зумів знайти. Молодий чоловік років тридцяти п’яти — бідно вдягнений — обличчя страшенно спотворене. Його так і не упізнали.

— І вам здається, що ці дві справи якось пов’язані між собою?

— Певним чином, так. Звісно, я можу помилятися.

Настала пауза, а тоді містер Картер продовжив:

— Я попросив його приїхати сюди. Не думаю, що ми витягнемо з нього щось, чого він не хоче розповідати. Надто сильні в нього інстинкти правника. Але він, без сумніву, здатен пролити світло на кілька таємничих моментів у листі Бересфорда. А ось і він!

Двоє чоловіків встали, вітаючи новоприбулого. Дещо химерна думка промайнула в голові прем’єр-міністра: «Мабуть, це мій наступник!»

— Ми отримали листа від юного Бересфорда, — сказав містер Картер, одразу переходячи до суті. — Припускаю, ви з ним бачились?

— Ваші припущення хибні, — відповів адвокат.

— О! — містер Картер трохи збентежився.

Сер Джеймс усміхнувся й почухав підборіддя.

— Він мені телефонував, — пояснив він.

— Ви не заперечуєте проти того, щоб розповісти нам, що саме між вами відбулося?

— Зовсім ні. Він подякував мені за певного листа, якого я йому написав — власне, у тому листі я запропонував йому роботу. Потім нагадав мені про те, що я казав йому в Манчестері, стосовно фіктивної телеграми, яка заманила міс Каулі в пастку. Я спитав його, чи сталося щось підозріле. Він відповів, що так — у шухляді в кімнаті містера Гершайммера він знайшов світлину.

Адвокат зупинився, а тоді продовжив:

— Я спитав його, чи були на світлині ім’я та адреса каліфорнійського фотографа. Він відповів: «Ваша правда, сер. Були». А далі розповів мені дещо, чого я не знав. На світлині була зображена французька дівчина Аннетт, яка врятувала йому життя.

— Що?

— Саме так. Я спитав молодого чоловіка, що він зробив зі світлиною. Він відповів, що поклав туди, де знайшов.

Адвокат знову взяв паузу.

— Знаєте, це було добре, однозначно добре. Він вміє ворушити звивинами, той юнак. Я привітав

його. Це стало доленосною знахідкою. Звісно, від тієї миті, як дівчина в Манчестері виявилася підставною, усе змінилося. Юний Бересфорд побачив це сам, без моїх пояснень. Але відчував, що не може довіряти власному судженню щодо міс Каулі. Чи, на мою думку, вона жива? Я сказав йому, сумлінно зваживши всі докази, що такий шанс однозначно є. Це спонукало нас повернутися до телеграми.

— Так?

— Я порадив йому звернутися до вас по копію її оригіналу. Мені здалося ймовірним, що, відколи міс Каулі жбурнула її на підлогу, деякі слова могли бути стерті та змінені з явним наміром пустити шукачів хибним слідом.

Картер кивнув. Він дістав з кишені аркуш паперу й зачитав уголос:

Приїзди негайно, Естлі-Прайорз, Гейт-хауз, Кент. Великі зрушення. ТОММІ

—Дуже просто, — сказав сер Джеймс, — і дуже винахідливо. Лише кілька слів змінити — і справу зроблено. Та один важливий доказ вони прогавили.

— Який саме?

— Твердження портьє, що міс Каулі поїхала на Черінґ-Крос. Вони були такі самовпевнені, що машинально вирішили, нібито він помилився.

— То де зараз юний Бересфорд?

— У Гейтхаузі, в Кенті, якщо не помиляюся.

Містер Картер подивився на нього з цікавістю.

— Мені трохи дивно, як це ви самі не там, Піле Еджертоне?

— А, я зайнятий однією справою.

— А я гадав, ви у відпустці.

— О, мені не повідомили. Може, коректніше було б сказати, що я готую одну справу. Є для мене ще якась інформація про того американського хлопця?

— Боюся, що ні. Важливо дізнатися, хто це був?

— О, я знаю, хто це був, — просто відповів сер Джеймс. — Поки що не можу цього довести — але знаю.

Інші двоє не стали розпитувати. Інстинктивно відчували, що це буде марнуванням слів.

— Але чого я не розумію, — раптом сказав прем’єр-міністр, — це як та світлина опинилася в шухляді містера Гершайммера?

— Можливо, вона ніколи не полишала її, — м’яко припустив адвокат.

— Але той підставний інспектор? Інспектор Браун?

— А! — промовив сер Джеймс замислено. Підвівся на ноги. — Я не повинен вас затримувати. Займайтеся справами нації. Я мушу повертатися до... своєї справи.

За два дні Джуліус Гершайммер повернувся з Манчестера. На його столі лежала записка від Томмі:

Любий Гершайммере,

пробач, що я втратив терпець. На випадок, якщо ми більше не побачимось, прощавай. Мені запропонували роботу в Аргентині, і цілком можливо, що я погоджуся.

Щиро твій, Томмі Бересфорд

На мить обличчя Джуліуса осяйнула характерна усмішка. Він жбурнув листа в кошик для сміття.

— Клятий бовдур! — буркнув він.