Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він підігнав човна до берега нижче від старшого чоловіка, що в цю мить помітив глухонімого знов у себе за спиною, — все з тими ж поквапливими настирливими звуками той поривався влізти в човен.
— Ось геть! — старший чоловік одіпхнув його рукою. — Іди геть, Джо!
— Скоріше! — квапив юнак, нетерпляче вдивляючись у затоплений шнур, де саме щось поволі спливло на поверхню і знову пірнуло. — Там щось є на ній, клянусь усіма кнурами Джорджії. І здорове, як людина!
Старший ступив у човен. Він усе ще тримав мотузку і потягнув човна, перебираючи руками, вздовж самого перемета.
Раптом позаду них на березі глухонімий видав справжні звуки. І лунали вони зовсім голосно.
II
— Слідство? — спитав Стівенс.
— Лонні Грінап, — за слідчого був старий сільський лікар. — Двоє хлопців знайшли його сьогодні вранці втопленого на його власному переметі.
— Та невже! — вигукнув Стівенс. — Нещасний бідолаха. Я виїду.
Як окружному прокуророві, йому там не було чого робити, навіть якби то і не був нещасливий випадок. Він знав це. А хотів поглянути на лице покійного з причин суто сентиментальних. Те, що було тепер Йокнапатофською округою, заснував не один якийсь піонер, а три одразу. Вони приїхали гуртом на конях по Кемберлендській ущелині з Південної і Північної Каролін, коли Джефферсон був ще тільки постом Агентства в справах племені чикасо, відкупили собі в індіян землі й завелися родинами, і процвітали, і пощезали, так що тепер, через сто років, у всій окрузі, ними заснованій, лишався одним однісінький представник усіх трьох родів.
Це був Стівенс, бо останній із Голстонів помер ще наприкінці минулого століття, а Луї Греньє, — щоб поглянути на його лице, Стівенс по обіді жаркого липневого дня їхав авто за вісім миль, — ніколи не знав, що він Луї Греньє. Він не вмів навіть написати Лонні Грінап, як він себе називав, — сирота, як і Стівенс, чоловік зросту трохи нижчого за середній і віком десь від тридцяти до сорока років, знаний цілій окрузі, — обличчя, як придивитись, майже делікатне, врівноважене, завжди веселе, з незмінним пухом м’якої золотавої бороди, що зроду не знала бритви, і ясними спокійними очима; «причинний», казали, але яка не була б та причина, вона торкнула його тільки злегенька, позбавивши не дуже багато чого такого, за чим варт було жалкувати; жив він рік у рік у халупі, що збудував собі зі старого намету і сяк-так припасованих дощок та розплесканих каністр разом з глухонімим сиротою, якого забрав до себе в хатину десять років тому і зодягав, і годував, і ростив, та розумово не підніс навіть до свого рівня.
Власне, хатина його, і перемет, і ятір знаходились майже точно в центрі тисячі з гаком акрів, якими володіли його предки. Але він цього не відав.
Він би лишився байдужий, Стівенс був того певний, не сприйняв би думки, що якийсь один чоловік міг володіти і насправді володів таким обширом землі, що належить усім і кожному на пожиток та втіху, — в його власному випадку тих тридцять-сорок футів, на яких стояла халупа і прогін річки під переметом, де кожен міг вільно, вдома господар чи ні, брати його начиння та харчі, аби тільки вони в нього були.
А часом він, бувало, заплішить двері клинцем від приблудних звірів і разом з глухонімим товаришем об’явиться без попередження і запрошення в будинку чи хатині за десять-п’ятнадцять миль, де лишався тижнями, лагідний, врівноважений, нічого не вимагаючи й не підлещуючись; спав, де покладуть його господарі, — на горищі в сіні, чи на ліжку в родинних покоях, чи у вітальні, а глухонімий юнак лягав на ганку чи на землі, аби чути дихання того, хто був йому й за брата, й за батька. То був для нього єдиний звук на всій безгучній землі. І він безпомилково вчував його.
Щойно звернуло за полудень. Далина синіла спекою. Аж по той бік видовженої рівнини, де шосе підходило до річища і далі тяглось рівнобіжно з ним, Стівенс побачив той магазин. Звичайно, він мав би бути безлюдний, але зараз йому вже видно було збиті докупи безверхі та пом’яті авто, осідлані коні, й мули, і вози. Бачив Стівенс і їздців та водіїв, кожного з них він знав на ім’я і прізвище. А ті його знали ще краще, голосуючи за нього рік у рік і називаючи на ім’я, хоч і не зовсім його розуміли, точнісінько як не розуміли ключика гарвардської Фі Бета Каппа[11] на ланцюжку його годинника. Він під’їхав до машини слідчого.
Очевидно, воно було не в магазині, а у млині поруч, перед відчиненими дверима якого чисті суботні комбінезони, й сорочки, і непокриті голови, та засмаглі на сонці потилиці, облямовані білими смугами по суботньому голінні, стояли найгустіше й найтихіше. Перед ним розступились і пропустили всередину. Там стояв стіл і три стільці, на яких сиділи слідчий та два свідки.
Стівенс помітив чоловіка років під сорок, що тримав чисту рядняну торбину, згортаючи її знов і знов, аж поки почала вона скидатися на книжку, і юнака з виразом стомленого, але невгамованого подиву на обличчі. Труп лежав під ковдрою на низькій платформі, що правила за підвалину для нерухомого млина. Стівенс підійшов, відхилив край ковдри і зазирнув у лице, опустив ковдру і відступив, уже ладний повертатись до міста, але все обернулось інакше. Він змішався з гуртом чоловіків, що стояли під стіною, тримаючи капелюхи в руках, і став слухати двох тих свідків: юнак саме оповідав своїм здивованим, змореним голосом, повним невір’я в те, що сталося, докінчував описувати, як вони знайшли труп. Стівенс дивився, як слідчий підписує свідчення і ховає ручку в кишеню, і зрозумів, що до міста зараз повернутись йому не вдасться.
— Мабуть, це вже все, — промовив слідчий. Він позирнув у бік дверей. — Ну, Айку, — додав він, — тепер можете його забирати.
Стівенс разом з іншими посунувсь набік і дивився, як чотири чоловіки пройшли до ковдри.
— Ви його берете, Айку? — спитав він.
Старший з тих чотирьох затримав на мить погляд на Стівенсові.
— Так. Він тримав свої гроші на похорон у Мітчела в крамниці.
— Ти, і Поуз, і Метью, і Джім Блейк, — сказав Стівенс.
Тепер уже той глянув на Стівенса з подивом, майже нетерпляче.
— Ми можемо докласти, скільки не вистачить, — промовив він.
— І я теж, — запропонував Стівенс.
— Дякую, — відповів той. — У нас самих досить.
Тут між них сердито втрутився слідчий:
— Ну, гаразд, хлопці. Дайте їм пройти.
Разом з іншими Стівенс вийшов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.