Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

чи не летять з моря качки. Поки я встиг дійти до площі, вітер був уже такий, що не хотілося йти пішки по березі. Падав сніг, і вітром його несло вздовж вулиці. Я умовився з візником і ми поїхали.

Не встигли ми добитися до стіни, як вітер виріс до такої сили, що візник горянин почав сіпатись на своєму сідлі, а за стіною кінь став. Уже нічого не було видно за морозною хмарою снігу, і візник начисто одмовився їхати далі. Я пробував пояснити йому, що в такому разі він залишиться без гонорару, але він до того промерз і натерпівся, що з радістю одмовився від карбованця і нагнав коня назад у місто.

Отже я пішов сам. Мороз був невеликий, може градусів з п’ятнадцять, чи коло того, але вітер дув такий, що йти було дуже смішно. Треба було нахиляти голову, як нахиляє голову бик, націлюючись у тореадора. Та й то дуже важко було пересувати ногами. Крізь снігову завісу видко було, як над морем коло самого берега метушилися качки, шукаючи захисту від шторму. І раптом я побачив уже зовсім комічну річ. Паралельно до берега проти вітру летів крижень – і стояв на місці, ніби повис у повітрі, підважений на ниточку. Я спробував підбігти і одразу перегнав крижня. Крижень помітив мій маневр, взяв укіс і знову наздогнав мене. Так ми бігли голова в голову з крижнем аж до того місця, де за великим каменем сидів татарчук, що колись подарував мені сірники, і марно силкувався вбити качку, стріляючи проти гураґану.

Я сів поруч нього; але ми більше сміялися, ніж стріляли. Вистріл не доходив до птиці, зате море доходило до нас і разів зо два вище колін залляло нас дуже холодною водою. Ми вже налагодилися йти геть, коли татарчук підвівся показав рукою на море.

В трьохстах метрів від берега під одним клівером, мов пущене ядро з гармати, ішла шаланда, і в ній борсалися три чорні, засуджені на смерть, фігури. Це був Феська-хуліган із колегами. Зі скорістю кур’єрського потяга вони пролетіли повз нас, проскочили Дербент і зниклі в сніговій хмарі. Я подивився на годинника. Другого дня я дізнався, що вони загинули через десять хвилин після того, як ми їх бачили з татарчуком. Загибель Феськи-хулігана справила на дербентців дуже приємне вражіння. Казали, що ніхто не міг з ним упоратись, аж поки йому прийшла щаслива думка ясної години поїздити шаляндою в морі. Нас ще раз залляло водою, на цей раз мало не до пояса, і ми пішли кожен у свій бік, ніжно потиснувши один одному руки.

Йшовши до машиніста Лисуна, я думав про люб’язного татарчука, і мені стало дуже шкода, що я, вивчавши всякі язики, не управився вивчитись тюркської мови, щоб підійти ближче до цього мужнього, спокійного народу. Один із моїх друзів, поет і географ, навчив мене поважати і любити малі нації. Дехто з наших письменникiв дуже ображаються, коли на них не звертають уваги в Росії. Але послухайте, що вони самі говорять про Білорусь, і спитайте в їх, що вони знають про малі нації. Понайбільше в них немає ніяких підстав ображатись. Що ж до обивателської маси, хоча б міста Харкова, то з її поглядів на цю справу можна було б довго і весело сміятись, коли б більше не хотілося плакати.

Той самий мій товариш, географ і поет, якось їхав трамваєм у місті Харкові, поспішаючи на вокзал. Коло його на лаві сиділа літня вже циганка, і на руках у неї була дитина, світліша од неї на колір. Напроти на лаві сиділа одна тітка із тієї категорії, що домішують у молоко крейду й вапно, а потім продають його на Благовіщенськім базарі, дбаючи здоров’ям пролетарських дитинчат. Поруч із тією тіткою сиділа друга у шовковому капелюсі і в інтелігентних черевиках.

Помалу, в міру того, як трамвай посувався Свердловською вулицею, у тітчиній душі страшний закрався сумнів, дивлячися на дитинча, що ніжно горнулося до циганки, хоча й було дещо світліше за неї на колір.

«Чудно, – казала тітка молочної категорії, – циганка чорна, а дитина біла».

«І правда, чудно, знаєте, – одповіла тітка в інтелігентних черевиках. – Кажуть, що тепер стали вчащатися такі випадки, що циганки крадуть дітей».

Тітки побалакали між себе ще хвилини зо дві, прийшли до висновку, що цього діла так покинути не можна, а доведеться, мабуть, звернутися до міліціонера. На сусідній лаві знайшовся ще один йолоп у сірім костюмі, що підтвердив тітчині сумніви, і теж висловився за те, щоб викликати міліціонера для консультації.

Слухаючи тих розмов, циганка засовалась на місці і почала шукати очима дверей, передбачаючи ночівлю в районі і дуже довгі й непотрібні пояснення.

«Сидіть, жінко, – суворо сказав товариш, – і їдьте спокійно, куди вам треба. Ніхто не посміє вас зачепити». Далі він звернувся до молочної тітки. «Я думаю, громадянко, – сказав він ще суворішим голосом, – що вам не можна їхати в цьому вагоні. У мене сильне підозріння, що у вас сифіліс, і що я можу від вас заразитись. Чи не буде краще викликати міліціонера і з’ясувати цю неприємну справу, бо, коли у вас насправді сифіліс у першій стадії, в чому я тепер уже майже переконаний, ви можете заразити всіх сусідів. Ви самі не уявляєте собі, які це матиме жахливі наслідки».

«А ви, громадянко, – сказав він далі, звертаючись до тітки в шовковім капелюсі, – ви, громадянко, щось украли і сховали крадену річ у ваш ридикюль. Я звідсіля бачу цю річ крізь шкіру вашого ридикюлю, і я переконаний, що ця річ крадена. Я пропоную спинити вагон і викликати міліціонера. Він зможе з певністю встановити, кого ви обікрали і куди ви везете крадені речі».

Тітки вилупили очі і замовкли. Тоді в розмову встряв йолоп у сірому костюмі. «Дозвольте, громадянине, – сказав він, – циганка...»

«Циганка їде з дитиною у своїх справах, – грубо обірвав його товариш, – і ніякий ідіот, хоча б він тричі був у сірому костюмі і в три рази інтелігентніших черевиках, не має ані найменшого права до неї чіплятись».

Мені дуже сподобалося, як мій товариш, поет і географ, обійшовся з хамовитими тітками і з йолопом у сірому костюмі. Не те, щоб я сам не міг вигадати подібної речі, але найпотрібніші слова завше з’являються до мене через п’ять хвилин після того, як вони були мені потрібні. Та тепер, міркував