Читати книгу - "Амадока"

у два ряди, впоперек, у найтісніших проміжках між цими рядками. Припалі густим шаром пилу, як рештки погорільців, притрушені попелом.

Богдан довго вивчав корінці, ні до чого не торкаючись. Рома підносила йому різні дрібниці й непотріб: ось перо дятла, яке ми з тобою знайшли на прогулянці, ось жолуді, тут — полиця зі скандинавськими детективами, а це — взуттєва коробка з клеєм і скотчем, з ґудзиками, видовжувачами та перехідниками, а в цьому футлярі — цвяхи, викрутки, обценьки, молоток і навіть дриль. Поки тебе не було, я навчилась ними користуватись, усміхнулася Романа.

Робочий стіл був завалений паперами і записниками, довідниками й енциклопедіями. Під ним стояв великий сіро-жовтий системний блок від старого комп’ютера і сплітались між собою виткими червами дроти.

Ти користувався ноутбуком, — махнула Романа рукою. — Там ти зберігав більшість своїх записів із поїздок, фотографії з експедицій, каталоги. Там — усі мої фотографії, які ти робив протягом семи років. Але ти забрав із собою і комп’ютер, і фотоапарат, і вони так само, як і ти, зникли безвісти.

Вона торкнулася вказівним пальцем поверхні столу і провела в пилюці нерівну лінію.

Найголовніше, що ти знайшовся.

Романа привернула Богданову увагу до полиці, на якій лежало близько десятка товстих фотоальбомів.

Це твої родинні фотоальбоми, — пояснила Романа, беручи той, що лежав скраю, з коричневою палітуркою. — Ти привіз їх із собою, ти дуже ними дорожиш. Ти дратувався, коли я просила тебе розповідати мені про родину.

Вона почала перегортати картонні сторінки, показуючи йому обличчя незнайомих людей: літніх жінок у хустках з обличчями у складках, чоловіків у хутряних шапках і піджаках, одягнутих на турецькі светри з ромбами і оленями, портрет древньої баби, схожої на виїдений комахами шмат порохнявого дерева (стара навіть не усміхалася, вона шкірилася на весь свій беззубий рот із самовіддачею кількарічної дитини, поглинутої емоцією), фотокартку, на якій три дівчинки позували перед кущем бузку, і фотокартку, де три дорослі жінки сиділи зовсім поруч і здавалися такими напруженими й переляканими, ніби під їхніми ногами розверзається чорна бездонна прірва, яка залишилася поза кадром.

Я розповім тобі про них усе, що ти мені розповідав, — пошепки промовила Романа, занадто широко розплющивши очі, щоби сльози, які несподівано проступили, якнайшвидше знову всякли. — Ти розірвав із ними стосунки, ти нічого не хотів про них знати, Богдане. Але вони були для тебе страшенно важливі. Вони навіть зараз надзвичайно важливі для тебе, Богдане, — нехай ти не можеш поки що цього пригадати.

Між двома стосами фотоальбомів була затиснута велика засклена фотографія в рамці. Романа поглянула на Богдана по-змовницьки, закусила губи, підчепила пальцями рамку й витягла фотографію з пастки.

Це був портрет Романи і якогось чоловіка на тлі побіленої стіни, в якій усе ж можна було впізнати стіну доволі давню, можливо — історичну.

Романині очі розгублено дивилися з-за окулярів, а рот її — ще чи вже — не усміхався, зафіксований на зображенні в перехідну мить від серйозности до радости чи від захвату до спантеличення. Вона тулилась до чоловікового плеча скронею та потилицею — і від того окуляри ледь перекосились, — але цілком можливо, що це чоловік пригортав її до себе міцним рухом. Цілком можливо, що за мить до того, як було зафіксовано цей кадр, вони стояли одне від одного на певній відстані.

Чоловік був повернутий до камери на три чверті. Він дивився на Роману згори донизу. Його погляд був цілком точно сконцентрований саме на ній. Хоча увагу глядача привертала зовсім не Романа. Це його обличчя було складене з деталей, сума яких утворювала обіцянку подій і почуттів. Він виглядав так, як виглядають дійові особи, персонажі, герої. Він міг бути і співчутливим, і нахабним, і безвідповідальним, і відданим якійсь важливій для себе меті.

На знімку під склом чоловік видавався відданим жінці, яка до нього горнулася. Принаймні тієї миті.

Це ми з тобою, Богдане, — сказала Романа і обвела пальцем контури чоловікового обличчя на фотографії. — Це — ти.

*

Вони виходили на прогулянки: спершу Богдан здатен був прогулюватися лише двором, важко совгаючи ногами по розбитих плитах. Десяток кроків до старої кремезної груші, що рясно родила дерев’янисті плоди, під металевим каркасом, на якому точилася запекла боротьба між виноградом і самонасіяним хмелем. Богдан зупинявся після кожного кроку: тут, серед надміру кисню, серед безмірної тиші ходіння давалося йому набагато складніше, ніж у реабілітаційному центрі.

Здебільшого Ромі вдавалося розібрати його белькотіння. Ось і зараз він, найімовірніше, поцікавився у Романи, як вони з нею потрапили до цього будинку. — Як ми сюди потрапили? — із зусиллям відкриваючи рот, викручуючи м’яз язика, запитав він.

Рома обережно підвела Богдана до перекошеної лавки поруч зі столиком і кам’яним мангалом, накритим шиферним дахом. Вона довго підбирала слова, не наважуючись розпочати розповідь. Було очевидно, що відповісти на Богданове запитання зовсім не просто, що відповідь складна і розлога, що вона зачіпає моменти болісні й подекуди невимовні, стосується різних людей, сплетінь їхніх стосунків, різних часових шарів.

Поки Романа гарячково міркувала, полотніючи і пітніючи, Богдан, здавалося, забув про своє запитання. Він втупився у простір між грушевими гілками і навіть дихати перестав. Романа прислухалася: звичні хрипи не долинали з Богданових грудей при кожному вдихові й видиху. На його обличчя опала перелітна павутинка, пролягла додатковим тонким шрамом навскіс — од скроні до щелепи.

Романа кінчиками пальців змахнула вологу нитку. Богдан здригнувся і звів на неї погляд людини, яку щойно видерли з глибокого сну.

Романа усміхнулася до нього лагідно. — Ходімо додому, ти вже, напевно, зголоднів. Надворі надто пронизливо, тобі не варто переохолоджуватись. У тебе не намокли ноги? — запитала вона.

Її охопило полегшення: цієї миті не доведеться розповідати про те, чому Богдан остаточно зненавидів власного батька, чому заходився втікати із заходу на схід, чому в усьому світі на цей момент у нього залишилась тільки одна Романа. Вона мала ще трохи часу, щоб підібрати правильні слова й укласти їх у потрібному порядку, аби пояснити його невпинний рух якнайдалі від місця катастрофи своєї родини, від місця численних незагоєних катастроф, який привів урешті до зони справжніх бойових дій.

Чи була Романа здатна знайти слова для того, щоб відкрити Богданові історію участи його родини в найбільшій катастрофі? Як вона могла описати тіла на вулицях, трупи в ямах, розбиті голови дітей, випатрані помешкання, обтягнуті пожовклою шкірою кістяки, яких гнали вулицями до товарних вагонів, повз будинки, з вікон яких визирали перелякані сусіди? Як сказати, що одними з цих сусідів були Богданові родичі? Як розповісти, звідки взялися шрами на зап’ястях Богданової баби?

Як Романі