Читати книжки он-лайн » Бойове фентезі » Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

26
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 92
Перейти на сторінку:

——— Я поговорю з ним. Він ще передумає, от побачиш, — відповів Максим, сподіваючись на власну здатність вплинути на ситуацію.

Але, як виявилося, на рішення Богдана вплинув зовсім не Максим. Незадовго до того, як Богдан вирішив зустрічатися з Аліною, він несподівано зустрів Ніку — ту саму дівчину, яку Максим бачив біля входу нещодавно.

Вулиця була освітлена неоном, який відбивався на мокрому асфальті після недавнього дощу. Богдан поспішав додому… Його думки все ще були зайняті танцем з Аліною, її наполегливими поглядами, і тим, як він різко відмахнувся від неї.

Вуличні ліхтарі з синтетичним сяйвом створювали відчуття безкінечного коридору, у якому ніби не було виходу. Тишу розривали лише далекі гудки дронів і приглушене гудіння систем спостереження. Але тут з’явилася Ніка. Вона буквально виринула з тіні, мовчазна і впевнена, блокуючи йому шлях. Її рухи були різкими, але виваженими, наче вона давно знала, що ця зустріч неминуча. І Богдан відразу ж зупинився. Він розумів, що уникнути цього зіткнення в нього не вийде.

Її вираз обличчя був серйозним. Очі були сфокусовані на ньому з майже загрозливим блиском, і це напружувало Богдана ще до того, як вона встигла заговорити. Від її погляду віяло холодом, немов вона знала щось більше, ніж він міг собі уявити.

——— Краще тримайся від неї подалі, — без привітань різко перейшла до справи Ніка.

Богдан насупився. Його брови зійшлися в осудливому жесті. Він ненавидів, коли йому хтось диктував умови, особливо коли це робили без належного пояснення. Її різкість його зачепила. В грудях спалахнуло обурення, що розгоралось досить швидко.

——— Погрожуєш? — з викликом запитав він, нахиляючись трохи вперед. 

Його голос був твердим, але всередині він почувався ніби наелектризованим, намагаючись втримати контроль над своїми емоціями. Він не збирався піддаватися її агресії.

——— Попереджаю, — відповіла Ніка. 

Вона навіть не здригнулася під його тиском. Її впевненість зростала щохвилини.

——— Для Аліни ти лише чергова вершина, яку вона вирішила підкорити за будь-яку ціну. Вона вичавить з тебе всі соки, а потім залишить з розбитим серцем заради когось більш гарненького та більш успішного.

Тоді Богдан відчув, як у ньому закипав гнів. Він не міг стерпіти того, що хтось робить про нього висновки. Тим більше, такі принизливі. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки, і він відчув, як нігті впиваються в долоні. Ця дівчина, яка тільки з’явилася в його житті, намагалася нав’язати йому свій погляд на ситуацію, і це лише підливало масла у вогонь.

——— І чому ти так у цьому впевнена? Хто ти взагалі така? — його голос зазвучав гучніше, ніж він очікував, але йому було байдуже. 

Він хотів знати, хто ця дівчина і чому вона вирішила втручатися в його життя. Ніка не здригнулася, не відступила. Вона продовжувала дивитися прямо в очі Богдана, немов це було випробування, в якому вона точно переможе. Її відповідь була короткою:

——— Я її сестра.

Богдан розсміявся. Але цей сміх був нервовим, майже істеричним. Він не міг повірити, що опинився в такій ситуації, де на нього тиснуть з усіх боків. Йому було складно розібратися в своїх почуттях, і цей сміх став радше захисною реакцією.

——— Більше за самовпевнених і зарозумілих людей мене дратують лише ті, хто завжди лізе не в свої справи, — різко сказав він. — Хочеш, щоб я не спілкувався з твоєю сестрою? Тоді я запрошу її на побачення! І що ти зробиш після цього, сестро?

Його останні слова були вимовлені майже з відчайдушною відвагою, ніби він кинув виклик, хоча всередині він сам ще не був впевнений у своїй готовності до цього.

Очі Ніки блиснули люттю. Вона стиснула зуби. Обличчя стало напруженим.

——— Бовдур! — вигукнула вона. — Якщо щось станеться, я тебе жаліти не буду!

Богдан відступив на кілька кроків назад, але це був радше жест готовності до втечі, ніж страху. Він зробив ще один глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись, але гнів всередині продовжував вирувати. Він різко відвернувся від неї, готуючись піти.

——— Мене не треба жаліти! — кинув він через плече. — В нас буде «довго і щасливо»!

Він розсміявся ще раз, але цей сміх був порожнім, майже безнадійним. Всередині він відчував, що ситуація виходить з-під контролю, але він не знав, як з нею впоратися. Вихід він бачив тільки один… Просто на зло їй… Він буде зустрічатися з її сестрою …

1 ... 50 51 52 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вʼячеслав, Ірина Скрипник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"